У Андрія не зникало відчуття неймовірної альтернативності. Раптом опинившись у центрі міста, він не упізнавав нічого. Так, це був 20 – й, 30-й, 80-й, …. ? Але якийсь не той … Жодною клітиною свого мозку Андрій не сприймав того, що бачив власними очима. Хтось наче спробував йому показати немислиму перетнуту давно межу.
На вітринах магазинів стояли старі знайомі лампові телевізори. З екранів якийсь лисуватий високий чоловік розповідав про переваги нової медичної системи, успіхи освіти, космонавтики і … Маса інформації лилась безперервним потоком і Андрій зрештою зрозумів, що це робот.
Андрій також звернув увагу на дещо дивну зміну одягу. Хоч тут слово дещо виглядає зовсім недоречним. Давно забуті плащі, капелюхи, …. Складалося враження, що цей аспект людського життя перестав бути об’єктом зацікавлення чи творчості. Переважали сірі та коричневий кольори. Сіруваті вітрини, сіруваті будинки … Андрій наче опинився у світі своїх молодих батьків. Але це не був їхній світ. Дещо модернізовані волги, жигулі, москвичі заповнили старі вузенькі вулички. Але навіть вони не видавалися схожими на побачене у старих фільмах.
Андрій не знав, що яскраві кольори категорично заборонені. Як такі що збуджують уяву, а уява – шлях до агресії. Ходити на роботу можна було одним єдиним оптимальним маршрутом. Шлях людини відстежувався і порушення режиму каралося примусовими роботами у єдиний вихідний день. Захоплення квітами каралося. Квіти відвертали увагу і знову ж таки сприяли фантазії, що також породжує у підсумку додаткові потреба, а отже агресію для їх реалізації. Подарунок квітів вважався злочином.
Хто ж я і чому на мене не реагує система?
Як виявилось, його попередник був кимось на кшталт вуличного поліцейського. Фактично такі уже не вважалися потрібними, але розглядалися як данина пам’яті минулому. Присутність такої форми на вулицях свідчила про нерозривність епох. Дивно, але така робота вважалася дуже привабливою. Людині наче дозволяли частково залишитися у минулому. Потрібно було сподобатися регіональному ідеологу. Подобатися не було чим, тож потрібно було зробити подарунок. Мабуть, Андрієві батьки такий подарунок колись і зробили, що закінчилось їхнім показовим покаранням, Андрієвою роботою та попаданням оплати за адресою.
Андрій себе відчував наче біля екрану телевізора. Ніхто навколо не дивився один на одного, ніхто ні з ким не розмовляв, усі поспішали. Андрій пройшов свій маршрут і рушав провулками додому. Залишкова пам'ять попередника підказувала йому, що вдома його чекатиме сім’я: так само дозволена за хабар дружина і дозволена за хабар дитина. Багато дітей було лише у сім’ях партійних ідеологів. Їм дозволено було це робити з метою формування дитини майбутнього. Залишалося додати, що у них також було кілька дружин на тимчасовій основі.
Переступивши поріг дому, Андрій сподівався на щось за звичкою: «тату, тату, ти нарешті вдома» чи «як справи, дорогий» … Раніше він боявся таких почуттів, а зараз відверто за ними скучив. Ніхто на його прихід не зреагував. Маленька донька, просидівши в дитячій кімнаті півдня, гортаючи книгу «майбутнього для дітей», вийшла лише на кілька хвилин за їжею.
Нарешті Андрій побачив свою дружину. Зовні красива жінка швидше нагадувала виключену лампочку, а не людину. Залишилося додати, що фізична близькість була категорично заборонена за винятком наявності дозволу на дитину. Більше того, вияв емоцій, обійми, навіть голосний сміх одразу фіксувалися камерою.
Підставою для таких драконівських обмежень були праці лідера нації про зародження злочинності. Емоції було оголошено першим кроком до злочину.
Що ж робити з цим усім?!
Андрій підійшов до маленької С. Таке ім’я не пробуджувало емоцій. Повернувшись спиною до камер на маленькому листочку він намалював дівчинку з великими очима, що дивилася на сонце. С навіть не посміхнулася, але наступного дня забрала малюнок з собою.
Андрій знайшов у підвалі старі фарби. Він чудово знав розміщення камер у місті.
На стіні одного з найбільших будинків яскравим жовтим кольором учора хтось написав: «шукаю людину» …
Старенький поламаний диктофон у людному місці раптом озвався чудовою забутою піснею.
Комп’ютерного нагляду було замало, щоб знайти, хто це зробив.
Сьогодні у Андрія було свято. Його маленька донька намалювала йому у відповідь. На малюнку дівчинка тримала в руках сонце.
Сьогодні донька вперше посміхнулась своїй мамі. Це не викликало особливої реакції зі сторони нагляду. У них були серйозніші проблеми.
У поліцію почали приймати молодих здорових чоловіків. На щастя вони виявляли явну нездатність до такої роботи. Охорони ідеологів і армії було явно недостатньо.
У країні почали розбивати камери.
Все більше людей обирали свої власні маршрути.
З’явилися тисячі не дозволених дітей.
Під написом Андрія «шукаю людину» з’явилося сотні «я тут» …
відтверто вразила частина... ми вже скоро перетворимось у таких - з сірою буденністю. Коли боротьба за виживання у складному світі затьмарить його яскравість. Задумали...
відтверто вразила частина... ми вже скоро перетворимось у таких - з сірою буденністю. Коли боротьба за виживання у складному світі затьмарить його яскравість. Задумали... 
дякую
