Надворі теплі весняні дні. Сонечку радіє перша квіточка, листочок, травичка…
Радію і я, бо як же не радіти! Просипається природа від довгого зимового спання, кожного дня появляється щось цікаве, новеньке. Подобрішали обличчя людей, більше сміху і радості на вулицях міста.
Це на вулицях, бо природа оживає і заряджає людей позитивом… А зайдеш у квартиру і віє якоюсь пусткою, чогось наче немає, хоч все на своїх місцях і, слава Богу, всі живі і здорові…
Згадую той радісний «тук - тук», яким зайчатко зустрічало нашу сім’ю...
Було це в далекі дев’яності роки… Тоді виживали люди хто як міг, бо необхідні продукти були в магазинах по талонах: цукор, ковбаса, масло і навіть спиртні напої… Куди не підеш, куди не поткнешся, всюди черги… Можна простояти в черзі пару годин і не взяти ковбаси чи цукру, бо перед тобою закінчилися в магазині продукти, їх не вистачило на всю чергу… Хтось із кінця черги не видержував… Давай, кричить продавцю, менше відпускай товару на кожну людину… Крики, сварки… і сміх, і гріх… А завтра чергу за продуктами знову треба зайняти, відпроситися з роботи, або просто “тихенько вибігти”, щоб начальство не замітило.
Дякуючи Господу – пережили ці голодні роки…
А купони які були! Їх видавали працівникам по місцю роботи замість грошей. По 3-5 стандартних листів паперу, на якому були розпечатані ці купони. Кількість листів паперу залежала від вартості самого купона, і, зрозуміло, від заробітної плати того чи іншого працівника. Люди бігали за продуктами з пачками купонів з одної черги в іншу. Сумно навіть згадувати… Напевне, добре працювала тоді паперова промисловість, як говорить героїня «Службового роману»…
Пережили і ці викрутаси державного безладу…
Люди брали земельні ділянки, їх називали, як в мексиканських серіалах – фазендами, щоб хоч якось забезпечувати своїх рідних продуктами. Було в нас у ті роки дві «фазенди». Одна - в одному кінці міста, друга – в іншому… Від міста кілометрів за десять - п'ятнадцять. То тепер машина майже у кожній сім’ї – як спосіб швидкого переміщення, а в ті роки машини були розкішшю… Ми їздили велосипедами на свої фазенди. І дитина з тобою на велосипеді, і в мішках всяку огородину везеш. Поки доїдеш, то не один раз пОтом умиєшся… Де ще таку романтику можна знайти! Але … це ж молодість! Сюди - туди повернешся і вже втому, як рукою зняло…
Якось пізньою осінньою порою поїхав чоловік сам велосипедом на огород. Треба було зібрати залишки моркви і буряків. Холодно, сиро, надворі мряка, дощик… Чоловік вискубує з мокрої землі всяку огородину і хукає на руки, щоб трохи зігрітися. Коли раптом перед ногами маленький сірий клубочок… вже так він замерз, що не втікає – тільки дивиться своїми карими оченятами і тремтить… Поділився чоловік своїм одягом, вкутав сіренького і привіз нам у квартиру…
Тоді й появився у нас Зайчик… Ой було радості і переживання! Маленьке звірятко нічого ще не вміє: не їсть, не п’є, всього боїться…, але, як гласить народна мудрість – голод – не тітка… Помаленьку стало привикати до нового життя. Поселили його в клітку з металевої проволоки, дно якої вимостили сухою травою.
Недалеко від нас протікає річка Сумка, то травичку для зайчати збирали ми всі з великим задоволенням, навіть тоді, коли її замітало снігом. А зайчатко привикало жити в нових умовах. Навчали його пити… спочатку вмочували пальці у воду і воно помаленьку, злизуючи воду з пальців, навчилося вже самостійно пити. З їжею проблем не було: свіжі морква, капуста, можна окраєць хліба, а ще – попросити у дітей те, що вони самі їдять. Дивиться тобі в очі, мов каже, коли ти вже поділишся зі мною. Не передати словами, як приємно ділитися їжею з зайчатком…
А скільки радості і сміху було у нас, як наставала пора звірятку гуляти! Випускаємо з клітки – спочатку несміливо стрибає: "стриб і стриб", бо треба з кішкою подружитись, щоб його не царапала… Потім дружно, наввипередки побігати, а як набігається, хоч з кішкою, хоч з дітьми – передніми лапками дістає до колін тому із сидячих, кого більше любить, покладе голову на коліна і дивиться своїми карими оченятами людині в очі - так просить, щоб його гладили…. Довгі вушка опустить на коліна, аби тільки гладили його по голівці.. Таке миле і вдячне звірятко…
Завжди нас зайчик зустрічав, коли поверталися додому хто з школи, хто з роботи. Зіпнеться передніми лапками на клітку і барабанить ними…
Сусідка, що жила через стінку, так здивувалася, коли вперше побачила, як зайча барабанить. Я, каже, думаю собі, ну що ви там постійно печатаєте… І дійсно, звуки були такі ніби хтось печатає на друкарській машинці. В ті роки документи печатали на друкарських машинках, бо перші комп’ютери ще тільки почали появлятися на великих підприємствах і в організаціях.
Скільки років минуло з тих пір, а ми з теплотою згадуємо і сусідку, якої давно немає, і зайчика, бо від нашої сусідки пішла назва зайчатку. Ми назвали його Зайчиком – Барабанщиком.
Зайча росло - підростало і дуже прив’язалося до людей. Нікого не боялось, завжди можна було гратися з ним, як дорослим, так і дітям. До нас приходили друзі дітей, знайомі і наші друзі, щоб побачити цього потішного Барабанщика. Декілька разів дітки групами приходили до нас додому, а коли було тепліше на вулиці - брала Зайчика і відносила через дорогу в дитячий садочок, бо в цей садочок ходила наша дочка і вже навчалася в другому класі. Перші три роки у цьому садочку навчалися всі дітки, а потім переходили в загальні школи.
Яка ж була радість, коли збиралися дітки і кожному хотілося хоч доторкнутися до зайчати! Погладити спинку, доторкнутися пальчиком до його носика, чи вушка…
А воно не втікає від дітей і довірливо дає себе погладити. Так ми підростали всі разом з осені до весни…
Стали говорили про те, що нашому Барабанщику вже тісно в клітці, і в квартирі тримати його дальше не годиться. Ходили ми придивлялися на Станцію юних натуралістів, щоб зайчика туди віддати, але спочатку було трудно змиритися з розлукою. Дочка, як заходить про це розмова – зразу в сльози…
Наші друзі, в яких батьки жили в приватному будинку і вирощували кроликів, жартували, пропонуючи обміняти зайчика на два кролики. Донька почала на них поглядати насторожено з під лоба, і казала, що вони тільки й думають, як би швидше з’їсти нашого Зайчика…, тому згодом погодилася, щоб відвезти його на Станцію юних натуралістів.
Назви СЮН одержали тому, що поруч з дорослими, які там працювали, школярі також трудилися, допомагаючи годувати і прибирати за птахами, рибками та різними тваринками. Вони ще проводили різні спостереження з керівниками груп цих станцій, навіть маленькі екскурсії всім бажаючим. Тому цих дітей називали юними натуралістами.
Сумська Станція юних натуралістів розміщалася майже в центрі міста. Це була велика територія в красивому мальовничому районі, де збиралися багато дорослих і дітей, щоб подивитися на домашніх і диких тварин, птахів, мавпочок, папуг, рибок. У кожного виду тварин чи птахів була своя простора територія, де вони жили і гуляли. Можна було їх погодувати, приносячи корм з собою, а рибок і папуг - можна було навіть там купити.
Так, провідавши пару разів мешканців Станції, ми дійшли згоди, що нашому Зайчику - Барабанщику буде там просторніше і краще, і відвезли його туди весною.
Вже зеленіла перша травичка, зігрівало сонечко своїм теплом, а на душі було холодно і сумно… Гріла тільки надія, що Зайчику там буде краще.
В. Ф.- квітень 2019 року.
ID:
875061
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.05.2020 10:49:05
© дата внесення змiн: 08.05.2020 12:22:46
автор: Веселенька Дачниця
Вкажіть причину вашої скарги
|
Талони... Словами героя "Службового роману", люди ходили на роботу лише тому, що вона (робота) їх облагороджує. 
Сміх і гріх. До речі, про паперову промисловість ніби теж казав цей герой, а не героїня. Хіба ні?
І мені пригадались черги 90-х. А одного разу в школі серед учителів розігрували купони на товари, бо купувати можна було тільки по цим купонам. Вигравали спідниці, колготи, а мені дістався купон на холодильник. Оце було "щастя" 
Оповідання - прекрасне, отакі треба в школі вивчати, щоб діти виростали чуйними, добрими. 
Безмежно вдячна, Світланко, за такий цілющий бальзам для душі 
