Зачепитися б за недостатню наявність себе,
Не скотитись би в прірву очікувань кращого світу.
Ти давно поховав під руїнами все, що живе,
Сам стоїш на поверхні, боїшся під сонцем зітліти.
Захищаєш позбавлених пекла підземних рабів,
Полягли не за правду, її вже ніхто тут не знає.
Ти шукаєш останки дощу, що у вербах шумів,
Похилилися верби, коріння давно в них немає.
Запитання порожні з’являються в сутінках дна,
Незворушно стоять заколисані тіні голодні.
Ти чекаєш надію, бо з нею приходить весна,
Починають хитатися стіни крихкої безодні.
