4
У нову хату ми перейшли, коли я вже зовсім освоїлася в першому класі. Хата недалеко від школи, красива, з великими вікнами, оздобленими синіми, як волошки в житі, нарядними наличниками. Вже підключена електроенергія, а ось воду треба звідкілясь носити.
В нашому місті в той час не було вуличного водогону, тож люди копали собі колодязі і дозволяли користуватися ними сусідам. Найближчий від нас був далеченько. У дворі, між “казьоними” будинками.
Ми інколи ходили туди з мамою, і я дивилась, як вона відчиняла ляду в великому дерев'яному щиті, що накривав зверху круглий бетонний отвір. Я з цікавістю заглядала туди. Бетонні стіни колодязя тяглися глибоко-глибоко вниз, до води, що тьмяно блищала, слабо відображуючи денне світло. Мабуть, його яскраве сліпуче сяйво зіщулювалося і губилося на шляху в такі глибини.
З боків колодязя, на двох міцних опорах закріплено коловорот з ручкою. Коли її крутиш, то і коловорот крутиться, розмотуючи, чи намотуючи на себе довгий міцний ланцюг, з прикріпленим до нього відром.
Мама знімала відро з ланцюгом із гачка, що був всередині колодязя, і воно починало тихо гойдатися над отвором. Коловорот оживав, і починав крутитися.
Крутився дедалі швидше, швидше, ланцюг розмотувався, а мама притримувала його рукою, щоб не дуже крутився, щоб відро не розбилося об воду, і щоб не лягло поверх неї, а плавно занурилося і набралося водою. Залізна важка ручка коловорота аж миготіла перед очима! Не дай Бог підставити руку, а то ще й голову! Не то що поранити, і вбити може!
Тож, мене посилали по воду не до колодязя, а у шкільну “кубову”. Це було невеличке службове приміщення, в якому стояли швабри з розіп'ятими на них для сушіння ганчірками, відра, і інші причандали шкільних прибиральниць. Там же був кран і раковина. Я ставила в неї своє відро, відкривала кран і чекала, поки набереться води. Мама наказувала, щоб набирала пів відра. Як буде мало, краще сходити ще.
Зазвичай в кубовій був хтось із жінок-прибиральниць. Всі вони зустрічали мене привітно, бралися допомогти. Але я хотіла все зробити сама.
- Спасибі, - казала їм, - я вже не маленька, вмію.
Одну з цих жіночок, тьотю Катю, я боялася і не любила. Бо тільки-но при ній заходила в кубову, як вона вигукувала:
- О! А хто це прийшов! Така гарна дівчинка!
Я сердилася. Невже вона не бачить, що я вже не маленька!? Дужче відкручувала кран, щоб скоріше набрати води і піти геть! До того ж, всі ті її вигуки здавалися мені нещирими, улесливими, навіть насмішкуватими.
А тьотя Катя продовжувала:
- А в мене синок є! Трохи старший від тебе. Га-а-рний! Ось, підростеш, і будеш моя невісточка! - вона підскакувала до мене, намагаючись обійняти, полоскотати. Все це мені дуже не подобалося. До того ж, я не знала, що таке “невісточка”. Це слово нагадувало мені “нєвєста” із образливої дитячої дражнилки: “Женіх і нєвєста, коробочка тєста! Тєсто засохло, а нєвєста сдохла!” Так кричали малі пустуни, коли повз них йшли, та ще й “під ручку” які-небудь старші хлопець і дівчина.
Чого ця вредна тьотя Катя називає мене “невісточка”? І до чого тут її синок, якого я ніколи не бачила? А що, як оці її причитання почують мої друзі з вулиці? Ще подумають, що і я “нєвєста”?
Я хапала своє відро, і бігом тікала від тьоті Каті. А вона ловила мене, сміялась, не випускала з кубової, обнімала і лоскотала. Ну що тут робити?
Згодом, перед тим, як зайти в кубову, тихенько, навшпиньки, пробиралася до дверей, заглядала, і якщо тьотя Катя була там, тихенько вибиралася назад. Ховалася в кущах бузку і чекала, поки вона звідтіля піде.
Якось я набирала воду в пустій кубовій. Вже майже пів-відра натекло, як раптом в дверях “виросла” тьотя Катя. Я глянула, і перелякалася. Що робити? Відступати нікуди. Зараз вона спіймає мене в свої обійми і буде кричати, що я “невісточка”! Ось, ще хвилина, і...
Недовго думаючи, я схопила відро з водою і щосили хлюпнула з нього на тьотю Катю. Сама, з пустим відром, як куля, вилетіла з кубової і помчала додому.
Назавтра мама з татом покликали мене в зал. Батько сердито зиркав на мене, мама була чимось дуже збентежена.
- Що за фокуси? - суворо запитала вона. - Чому ти облила водою прибиральницю в школі?
Я мовчала. Ясно, що тьотя Катя наскаржилася батькам на мене.
- Я тебе питаю! - тут я побачила в маминих руках хворостину. Треба було захищатися!
- Вона сама, - тихо прошепотіла я.
- Що, сама?! Це ти, ні з того, ні з сього, облила жінку водою! Що це за витівки? І не соромно? Ти ж дівчинка! Про себе не думаєш, так хоч батька не сором. Хіба ми так тебе виховували?
- Вона сама, - повторила я, збираючи всю свою мужність, щоб признатися мамі і таткові, як тьотя Катя мене дражнила і ображала. І не один раз.
- Що сама? - хворостина в маминій руці поворушилася.
- А чого вона мене обзиває!?
- Обзиває? Як?
Я чесно розповіла все те, що спонука́ло мене оборонятися від тьоті Каті.
Тато, нічого не кажучи, вийшов з кімнати, але я помітила, що очі в нього сміялися.
А мама зламала і викинула хворостину.
Кінець.
ID:
855739
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.11.2019 13:29:32
© дата внесення змiн: 24.11.2019 13:35:13
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
