Не думав, що так боляче дивитись в очі,
Та на багато гірше погляд відвести...
З вином в самотності я коротаю ночі,
Хоча й нема кому про це розповісти.
Вино - то для поета муза і натхнення,
З вином стає самотність не така страшна,
Але, мабуть, немає тут мені прощення,
І так давно порожня вже моя душа.
Я не живу і всім на мене наплювати,
Живе за мене відображення моє,
Але чомусь продовжую ще існувати,
Давно забув вже я призначення своє.
З останніх сил моє ще в грудях серце б'ється,
Так само б'ється в скло такий самий як я,
А відображення у відповідь сміється,
Бо вже давно це зовсім не моє життя.
Так само думає, так само відчуває,
І всі емоції у нього ті ж самі,
Але коли кричу, то рот лиш відкриває,
І у гримасі застигає він німій.
В кімнаті темнося й немає жодних звуків,
Лиш дощ так тихо накрапає за вікном,
Крізь тишу пробивається у грудях стукіт,
Крізь темряву видніється бокал з вином.
А я сиджу і тільки дивлюся на себе,
(Чи лиш на того, що нагадує мене),
На вулиці там за вікном все плаче небо,
Але ще трохи і світати вже почне.
Одне і те ж, продовжується так щоночі,
Не важко буде скоро з розуму зійти...
Так страшно подивитися у власні очі,
Та на багато гірше погляд відвести.
15.08.19
