|
Горьований колектив шпиталю для одиноких інвалідів війни проводжав Марію на пенсію. Вона ж ледве стояла, спираючись на підвіконня рукою, зі своєю натрудженою травмованою спиною, яка ще змолоду закована у жорсткий корсет.
– Дорога Маріє Андріївно! Дякуємо за плідну працю! За п’ятнадцять років, що ми з вами працюємо, шпиталь став не просто лікарнею і прихистком для самотніх, він став родиною… – Очі головлікаря почервоніли, і він змінив тему з офіційної подяки на побутовий лад. – Обіцяємо не турбувати на відпочинку… То що плануєте далі? – Кожного разу як хтось звільнявся, не знав, що сказати, ніби вперше прощався із живим лікарем свого шпиталю. Під час війни на пенсію не виходили. А в них і тепер щодня війна. Частина хворих щоночі кидається під танки, стогне й кричить. Інша частина їх будить, щоб заспокоїти, і ховає сльози через фантомний біль відрізаних кінцівок.
– Нарешті надѝхаюсь повітрям без хлорамінових присмаків, облаштую «своє кубельце» та й буду віку доживать. Скільки мені тут лишилось?..
– Щоб я навіть не чув оце про вік! – головлікар узяв келишок із горілкою в іншу руку, збираючись із думкою в намірі закінчити тост, та боковим зором побачив у коридорі Вітька, що тоскно дивився у бік застілля. – Ану їдь сюди, раз вже тут. Випий. Сьогодні можна. Твою улюблену лікарку нині відпускаємо.
– Та щось не хочеться. – Коліщата візка ляснули об двері палати, а ті застогнали, ніби старезний дуб під осіннім буревієм.
– От характер! То душа компанії: гітара, баян, губна гармошка, як соловейко в нього співають, та й сам нівроку, а останній місяць, ніби пороблено йому. Живий, здоровий, буває й гірше... Ну, давайте…
– Та не сердься, Івановичу, хлопцю майже тридцять, і половину з них він провів у тому візку. Ні повоювати не встиг, ні покохати. Кулю, й ту в хребет спіймав під час авіанальоту. Жалкує, що не в бою. Ніби й ні за що̀ мучиться… Та ви пригощайтеся! – Марія заходилася пригощати колег застільними наїдками.
Минув тиждень. Новоспечена пенсіонерка потиху наводила лад у кімнаті, яку й досі винаймала, бо не мала ні часу, ні бажання витрачати на житло свої сили раніше. Все її життя було біля хворих. Розкладаючи принесені з роботи медичні книги, пригадувала, чи про всіх подбала, як слід. Так, медичні призначення і картки у повному порядку. Але чи про всіх переповіла колегам? Є деталі, про які не напишеш у медичній картці. Той приховує листи, цей любить поговорити на вечірньому обході… Саме замислившись над цим, почула гуркіт у двері.
– Хто там з самого ранку? Та ж не зачинено! О, Івановичу, чого б це? Що трапилось?
– Доброго здоров’я! Я у справі, бо скоро початок зміни. Пробач, Маріє, виручай. Наш Вітько нічого не їсть, і навіть воду пити відмовився. Каже: «Без неї жити не хочу».
– Та ж без кого?
– Без тебе!
– Матір Божа! І що мені робити?
– Не знаю. Прошу, прийди до нього. Ну, побалакайте, чи що.
– А чого раніше не прийшов? Чекай. Накину щось… Аналізи робили?
– Певно що так. Нормальні.
Марія була стривожена й збентежена, але майже біжучи знайомою дорогою, гнала від себе якісь інші думки, окрім нагальної потреби повернути хворому волю до життя. Та крізь лікарський обов’язок виринали сором’язливі спогади про жіночу долю, що не відбулася через ту ж таки спину, про самітність, і про свій вже майже прожитий вік. А разом із тим стали пригадуватись жарти Вітька, очі, що повніли життям, скільки вона його знала. Сама ж йому купувала музичні інструменти, домовлялася про продаж дерев’яних іграшок, що їх Вітько майстерно виточував власноруч… Депресія? Викликати психіатра для консультації?.. «Ні. Вирішуватимемо проблеми по одній за раз,» – подумала вона, по-лікарськи рішуче заходячи у невелику палату.
Віктор був рівнесенько простягнутий на ліжку, а не так, як вона звикла його бачити зазвичай – у візку. Закриті очі запали десь вглиб, шкіра зблідла, тоненьке простирадло рівненько натягнуте на паралізовані ноги й підіткнуте під тіло аж біля грудей, руки покірно складені. Дихання навіть не помітно. Хоч відспівуй. Рішучі кроки Марії в палату збилися, тільки но вона глянула на нього. Сусіди Віктора мовчки переповзали на свої візки чи стукотіли милицями, повільно звільняючи кімнату.
– Добрий день у вашій хаті! Що це ти собі надумав? – голос Марії ледь не зірвався, але лікарська навичка давалася взнаки.
– Марія Андріївна! – очі Віктора розплющились, вони стали ще більшими й голубішими, ніж вона пам’ятає. – Боже, радість яка! У справах завітали чи як?
– Та не прикидайся ж уже. Іванович по мене бігав через тебе. Кажи. Тільки спочатку випий води. Ось… По-малу… – Вона піднесла йому келишок. Віктор не сперечався. Ковтнув кілька разів мовчки. Потім ще.
– Мушу сісти.
Кілька хвилин вона мовчки спостерігала, як чоловік, тіло й сильні руки якого бачила сотні разів, важко перебирався у крісло. Подумала, що не може тіло за тиждень так охлянути, навіть з повного голоду. Присівши на ліжко, складала в голові погодинну схему безпечного виходу з голодування.
– Маріє, я не маю на те ніякого права, та сенс мого життя до цих пір складався у щоденних оглядах двічі на день, коли я чув і бачив тебе. – Отак, без звичайної сором’язливості твердо почав Віктор. – Небо тобі я не прихилю, хоч як би хотів… Тому моє життя скінчилося, відколи ти тут не працюєш.
– Ну слава Богу! А то я вже думала, ти будеш знов вигадувати щось і намагатись мене розсмішити. Зробимо так: я знову щоденно ходитиму до тебе на правах твоєї доброї знайомої, носитиму сливи і яблучка, перепитуватиму сестер, що ти їв. Натомість ти обіцяєш більше не викидати коників, бо на моїй совісті немає зморених голодом, і не буде. Чув? Нащо мені гріх на душу?
– Обіцяю. – Йому вперше спало на думку, що він міг перекласти провину чи відповідальність своїм вчинком на найдорожчу в цім світі людину. – От, йолоп, – сам до себе пробуркотів, коли Марія вийшла поговорити із головним.
З місяць приблизно вона мала клопіт бігати зранку до лікарні, як на роботу. І це була непересічна радість – почуватися знов такою потрібною. Часом їй спадало на думку питання, що то було: чи така вдала маніпуляція, чи якесь провидіння? А якщо він і справді такий відчайдух-самогубець? І не розібратись, чий би то був гріх, доки сама не помреш. Вочевидь, попервах й у гострому стані в ній заговорив лікар. А як попустило, вона стала пригадувати усі його посмішки й примовки, анекдоти й пісеньки, що складав сам і розважав цілу лікарню. Жваві очі з бісиками й легка розмова на будь-які теми, купа книжок біля ліжка… Чим частіше вона про це думала, тим більш гнівно зупиняла себе, бо вважала, що не годиться старшій жінці про таке помишляти. Але ж коли? Ніколи й не думала, що жіноча природа в ній отак прозирне на старості літ.
Згодом вони побралися. Отримали від держави квартиру на першому поверсі багатоквартирного будинку. Віктор мав підробіток з виготовлених дерев’яних фігурок та іграшок, а ще до них теплими вечорами часто сходились сусіди послухати Вікторові концерти. Та ця історія зовсім не така коротка, як її початок.
Чим старші вони ставали, тим сильніше Марія переживала, що буде із Віктором, коли вона помре, бо він потребував догляду і допомоги. Навіть виїхати на вулицю самостійно було неможливо. Що вже казати про купу життєвих, здавалося б, дрібниць, які ускладнювали, а подекуди унеможливлювали життя самотнього інваліда.
– Що ж ти робитимеш, як мене не стане?
– Господи! Знайшла за що переживати! Та я й дня без тебе не житиму. Оце ти вранці помреш, а я – в обід. Ти – в обід, а я – до вечора…
– Не придумай собі вкоротити віку. Я й з Того світу бачитиму.
– Та не вигадуй. Я просто знаю, що не житиму. А там як Бог дасть.
Приблизно така розмова траплялася раз на кілька років. Ні, смерті вона не боялася. Надивилася на неї за життя. Боялася лишити найдорожчу людину без допомоги. І вона трималася. Робила вправи. Слідкувала за харчуванням. Доглядала за всім, аби лиш мати спосіб бути поруч. Загалом тридцять один рік подружнього життя. Довше, ніж усе попереднє життя Віктора до її виходу на пенсію.
…Зранку подзвонив дядько Віктор повідомити моїм батькам про смерть Марії. Їй було вісімдесят шість… Він цілував її холодну руку і стиха промовляв: «Я небо тобі не прихилю, хоч як би хотів…» – а серце стиха сповільнювало свій ритм, доки не спинилося. Через пару годин так їх і знайшли разом. Так і спочивають одне біля одного, сплетені кістками й корінням у одній могилі.
(2018)
ID:
814541
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.11.2018 09:36:49
© дата внесення змiн: 05.04.2019 11:07:09
автор: Світлана Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
