Я не тікаю в нікуди.
Навіть коли кажу, що піду.
Просто під прапором біди
Непросто йти за милим слідом.
Навіщо бачити очам,
Що створені на радість світу,
Старечих немощів бедлам
Під подих зимового снігу?
Навіщо стогони глухі
Чудовим вушкам треба чути?
Хай вже не чують при житті,
То легше буде і забути
Бо ж сам піду у білий світ,
Залишивши відкриті двері.
А де тепер? Хто дасть отвіт,
Чи хоч адресу на папері?
Коли ж прийде урочий час
І від крижин земля відтане,
Я повернуся знов до вас
Вогнем червоного тюльпану.
До ніжних ручок пригорнусь
Ледь-ледь відчутним доторканням
І вітром дорогій шепну
Про не розгублене кохання.
Я переконаний: вона
Про все чудово зрозуміє,
І оцінити все сповна
Жіночим серденьком зуміє.
Коли ж і випустить сльозу,
То витру клаптиком хмаринки,
Щоб в долю не впустить грозу
Гірких зітхань цієї жінки.
Хай посміхається весні,
Хай квіти мов вуста цілує
І по живому, - по мені,
Хай не співає «алілуя»!
01.11.2018
