Я склав із осені маленьку казку,
Колись підслухав у дощів підказку.
Зима – це форте і піано, музика і сцена,
А в мене тільки жовте листя, небо й клени.
А в мене тільки на долонях сонце,
Як дотик друга, що про щось шепоче,
Вітер штовхає листя нам під ноги,
А листя вверх летіти назад хоче …
Неначе каже: все під силу перейти,
Іноді бігти, а буває, що повзти,
І дотягнутись вже, коли не віриш,
І долюбити встигти … або відійти.
Широкі кроки, і думки далекі,
І руки в боки, мрії мов в лелеки,
Ти подивися, де ти наступаєш,
Може комусь все просто поламаєш …
А може з осінню тут разом посидіти,
Вона так любить просто, щиро гомоніти,
Стільки історій може різних розповісти,
Лиш на одне питання маєш відповісти …
Чи за зимою ти хоч трішки скучив?
Чи може вже осінній вітер надокучив?
О, ні, красуне, ти б побільше тут літала,
А та зима нехай би ще хоч місяць спала …
дякую
