А я засну зненацька в дощ,
краплини ті ще сонні мухи,
немов колискою із лоз,
візьмуть мене та й на поруки.
І кинуть через літа до колиби,
де заховаюсь від батьків.
В ромашках марева садиби
хлопчатко радість собі плів...
Із павутини безтурботних,
як сонце, променів - деньків.
Пора вставати, але жодних
на те не було стимулів.
Бо вже давно негода у полон
взяла життя доросле і не йметься.
Хіба що пам"яті сухий кокон
хропінням солодким озветься.