БІЛЯВКА
Зграя голубів у центрі міста шмигала над головами туристів, які зосереджено намагались не пропустити жодної деталі з розповіді гіда, що монотонно сипав завчені фрази, періодично позираючи на годинник. Було сонячно, але не спекотно. Одним словом — ідилія. Ідилія, в якій перебував і я. Раптом, хтось потягнув мене за рукав.
— Здрасті, а я вас знаю!
— Добрий день, а я вас — ні!
— Ви поет, я вас по телєку бачила.
Переді мною стояла доволі симпатична білявка, здається, не фарбована. Відпустивши, нарешті, мого ліктя, вона почала розглядати мене так ретельно, що в якусь мить я навіть відчув себе музейним експонатом, і не яким-небудь, а раритетним, з доісторичної епохи.
— Це ви!— радісно резюмувала білявка.
— Це я!— моя відповідь анітрохи не відхилялась від істини, бо хай і не в костюмі, як в тій телепрограмі, а в банальних джинсах і не менш банальній футболці, але то таки був я.
Напевно, зі сторони все виглядало як зустріч старих знайомих, та кумедність ситуації полягала в тому, що я справді й гадки не мав ні хто ця пані, ні що твориться в її, без сумніву, світлій голові. Ніби вловивши моє здивування, панянка вирішила не гаяти часу і одразу перейшла в наступ.
— Я готова стати вашою Музою! Чула, що всім поетам потрібна Муза.— її натхненний, хоч і короткий, спіч з яскравою ноткою пафосу і неприхованою гордістю за власний інтелект, прозвучав майже як вирок. Прозвучав настільки безапеляційно, що мені одразу захотілось цей вирок оскаржити, але панянка, не зраджуючи власній стратегії, продовжила атаку.
— Я не лише вас запам’ятала, але й вірш, той, який ви читали, про самотність. А раз пишете про самотність,— значить, дружини у вас нема!— дедуктивний талант моєї співбесідниці та беззастережний тон мав би мене звалити наповал, але я ще тримався. Трохи здивована моєї стійкістю, панянка вирішила, що задекларований намір потребує документального підсилення. Натренованим рухом з виготовленої ” під крокодилячу шкіру“ сумочки вона дістала паспорт і, тицьнувши ним перед моїми очима, стала неквапно гортати сторінки, демонструючи принагідно широку кольорову гаму й оригінальність малюнків, нанесених на гелеві нігті.— Бачите, нема жодного штампу в паспорті, чиииистенький! А-а-а-а, забула сказати, мене звати Сюзанна!
— Даруйте, але в паспорті вказане інше ім’я,— моє заперечення аніскілечки не вивело блондинку з рівноваги.
— Так то в паспорті я Парасковія, а всі мене звуть Сюзанною. Так мене і Пуфік звав.
— Пуфік???
— М-м-м, Котик.
— Так пуфік чи котик?
— Який же ви нетямущий, а ще й поет… Я маю на увазі свого колишнього, але не останнього, а того, що був перед ним.
— А останній?
— А останній чогось звав мене ідіоткою… Я що, схожа на ідіотку?
— Та ні, в жодному разі!— спішно заспокоїв панянку, яка чомусь вже почала нервувати.— Хіба може жінка з таким гарним ім’ям Сюзанна бути ідіоткою? Ваш Пуфік глибоко помилявся!
— Ви й далі плутаєте — я ж вам чітко сказала, що Пуфік — то передостанній,— докірливо кинула дамочка, але її обличчя помітно посвітлішало. Вона навіть почала замрійливо вдивлятись в небо, поринувши, очевидно, в приємні спогади.
Намагаючись використати слушний момент, я зробив спробу непомітно розчинитись в натовпі, але…
— Ви куди тікаєте? — зупинила суворим окриком панянка.
— Від такої ще потрібно вміти втекти,— сказав я подумки, а вголос зімпровізував інше: та то я пару кроків зробив, щоб розім’яти ноги.
— Що, затекли?
— Та трохи…
— То ви тут на місці попереминайте ногами,- поблажливо порадила білявка.
Спроба втечі ганебно провалилась, тож мені не залишалось нічого іншого, як дочекатись продовження.
— То що скажете?— Сюзанна знову почала свердлити моє обличчя.
— А що я маю вам сказати?— спробував вдати, що не розумію, про що мова.
— Я про Музу! До речі, згодна на переїзд!
— Що, вже?
— Е, ні — вже не получицця. Нема дурних. Спочатку треба оформити отношенія, щоб все на папері грало, а вже потім — переїзд.
— Боюсь, що вас розчарую…
— Ви що, бомж? Не повірю, що поет, який в телєку, не має де жити.
— Та ніби є , але мушу вас розчарувати.
— То в чому справа?
— Житло є, але місця для стійла в ньому замало.
— Яке ще стійло?— здивовано промовила панянка, а після невеликої паузи сердито додала.— При чому тут стійло? Я вас питаю!
— Так ви ж потенційна Муза, а Муза має на Пегасі прискакати, а Пегас — то коник такий, без якого і Муза— не Муза. А коли є коник, то для нього і стійло потрібне. Як же конику та без стійла?
Мій словесний потік і верениця причинно-наслідкових зв’язків геть вибили співрозмовницю з сідла, хоч далеко не впевнений, що сиділа вона на Пегасі. Змірявши мене з голови до ніг, Сюзанна-Парасковія коротко підсумувала: “ Всі ви, поети, той-во… Неправильні! Вже третій, з ким познайомилась, і знов такий, як попередні два — непонятливий! “
Напевно, моя німа реакція , ще раз впевнила її у правильності зробленого висновку. Наостанок панянка витягнула з рукава, як їй здавалось, джокера.
— А ви знаєте, що в наше місто приїжджає Винник? Певно, що ні — звідки вам, поету, знати про Винника? Так от, моя подруга- білетерка пообіцяла мене з ним познайомити! Чуєте? З самим Винником! А я тут з вами даремно час трачу. — панянка різко повернулась і рішучим кроком почала віддалятись. З вітрини сіті-лайту їй услід дивився кумир мільйонів, а з гучномовця лилось протяжне:
” Зорі прозорі вгорі,
Вам спиться, чи не спиться?
Вила на місяць новий
Молода вовчиця “
© Володимир Присяжнюк 10.07.2018
ID:
798835
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.07.2018 17:34:33
© дата внесення змiн: 10.07.2018 17:34:33
автор: Володимир Присяжнюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Не склався класний тет-а-тет.
