Суворим був тридцять дев’ятий рік,
Творінням втішений Вільгельма Шмідта,
Невпинно час прискорював свій біг,
Вселилась знана львівська там кобіта.
Міністра вподобала у чоловіки,
Гуляли в домі львівські правники,
А далі засвітились на віки,
У вікнах віденські блискучі лампівки …
Дещо пізніше ресторанне там життя:
Делікатеси, прянощі і вина,
Салонна музика спокійна і невинна
Вбирала в себе запізніле каяття …
Облюбували затишні кімнати художники й таксисти, зачекати
Потрібно було добрих півгодини
В перукаря найкращого хвилини …
А далі рушитися стали стіни,
Будинок розібрали без журби,
І пустка у очах постала з тої днини,
Роки уже суддівської тяжби.
Може тому, що став поет спиною,
Може тому, що крил у інший бік політ,
Місто будинку цього сповнилось журбою,
Він як солдат боровся і поліг …
