Життя будує свої лабіринти,
Заводить стежини у хащі страшні.
А, може, знайдеться для мене хвилина
Лишитись ще трохи на дні?
Я зумію піднятись, хоч крила зламаю,
І ноги скалічу, й коліна зіб'ю,
Та чи варто над тілом своїм так знущатись,
Коли душу у всьому виню?
А душа - ціла рана, що знову кровить,
І немає їй втіхи ні вдень, ні ночами,
Може, зможе ця рана швидше зажить,
Як пітьма не ітиме стежками,
Як ізгине з Землі проклятущеє зло,
І помре той,хто смерті достоєн -
Лиш тоді, коли вмре клятий Ірод навік
Мою душу ця звістка впокоїть!
