Не була на горищі сто років.
І за віком й за станом душі
Оминаю усі замороки
Та не хочу в собі ворушить…
Що не річ – то минулого спомин.
Все, що там, то – старенький архів.
Патефон заховався за комин,
На усьому там – шар порохів.
Вже б пора все те – в пащу багаттю,
Стільки книг – не найкращих часів.
А як личило мамі те плаття,
З потойбіччя он – купка листів.
Там ось – діжа старенька для тіста,
Там ще стільки безцінних дрібниць,
Бачу ноти великого Ліста,
На горищі – мільйон таємниць.
Я не можу... Музей мого серця,
Залишаю. Нехай так, як є.
Ти, хатинко, пробач і не сердься,
Що павук тут вуалі снує.
Гарний вiрш, Людмило. Дiйсно, то тiльки на перший погляд такi речi здаються мотлохом, а насправдi вони приховують велику цiннiсть.
Тiльки от у вас у 6 рядку словосполучення "старенький архiв" - якось тут так звучить, що ось саме тут - старенький архiв, а бувають ще випадки, коли архiв у когось - "новий", "новенький". А архiв же тiльки стареньким i може бути, це ж мiсце для зберiгання старих речей. Вiн iншим i не бувае. Може вам тут вжити слово "багатий" - "Все, що там - то багатий архiв".
Мабуть, що у кожної людини є подібні музеї. У мене, наприклад, є старезний грамофон. Він громіздкий, та позбутись його жалкувато -- батькове джерело старовинної музики.
Дiйсно, то тiльки на перший погляд такi речi здаються мотлохом, а насправдi вони приховують велику цiннiсть.
Мабуть, що у кожної людини є подібні музеї. У мене, наприклад, є старезний грамофон. Він громіздкий, та позбутись його жалкувато -- батькове джерело старовинної музики. 
