Зазвичай на сільськогосподарські роботи направлялися студенти старших курсів та в період десь з початку вересня і до середини жовтня. Не знаю, що там склалося на цьому фронті битви за урожай в цей рік, та у цей бій кинули і нас студентів першого курсу. І вийшло справді так, як на фронті. Коли в середині жовтня з цієї «битви» вивели студентів старших курсів, то на їх заміну кинули нас. А друга половина жовтня, це вже вам не вересень, похолодало, почалися дощі. Коли виїжджали, то ще було сухо… Особливого ентузіазму ця поїздка не викликала, але і діватися нікуди. За «дезертирство» могли і виключити з інституту.
Попали ми в колгосп, назви якого вже й не пам’ятаю, а село Іванків Борщівського району. Розселили нас по людях, а годували в колгоспній їдальні. Збирали ми картоплю та буряк, обламували качани кукурудзи. В кінці нам навіть заплатили якісь зароблені гроші, карбованців десь так до п’ятдесяти, за мінусом того, що ми наїли.
Я з однокурсником Миколою, який був навіть проти мене переростком попали на проживання до людей, яким було вже десь років за п’ятдесят. Чому переростком? Якщо я поступив в інститут через чотири роки після закінчення школи, то цей мій однокурсник через десять, закінчивши підготовче відділення при інституті. Він мені і запропонував поселитися разом, сприймаючи мене вже як більш дорослого.
Господарі, звичайні селяни, діти в них вже виросли і кудись пороз’їжджалися. Нам, як гостям, відвели для спання найбільшу кімнату у великій добротній хаті, стіни якої були завішані килимами, образами, фотографіями, рушниками… Заведено, що коли виростають і розходяться діти, то батьки поселяються на літній кухні, де готують їсти для себе та домашньої живності. А хата пустує і чекає, що колись приїдуть до них в гості діти та онуки. Ось такими подібними гостями стали і ми.
На той час хата ще не опалювалася, а може вона не опалювалася і взимку?
Щоб не завдавати людям зайвого клопоту ми їх переконали, що палити ще не треба, а вони особливо і не наполягали. Спати під периною, вдвох , і справді було не холодно, але лягти в холодне ліжко, чи вилізти з-під перини, то вже було не дуже комфортно.
Осінь є осінь, вже не тепло, а інколи таки холодно та мокро. Та після дня проведеного в полі, добряче втомившись, десь бралися сили щоб здійснити п’ятнадцяти кілометровий марш-кидок до дівчат з інших факультетів, яких розселили в корпусах якогось санаторію в Скалі-Подільській. Ну добре! Він був одружений і хотів побачитися з дружиною. А я чого з ним йшов? За компанію? І справді є така народна приказка, що за компанію і жид повісився… Та це була молодість, тож пройти за п’ять годин туди –назад тридцять кілометрів, не вважалося подвигом.
Але якщо врахувати, що в цьому санаторії для студентів влаштовувалися танці, які закінчувалися близько опівночі, то поверталися ми до місця своєї ночівлі десь після трьох годин ночі. Старалися не гримати дверима, та господарі все рівно спали сторожко, тож тільки дивувалися, як це ми ранком піднімемось. Ранком, це вже в вісім годин, треба було бути в їдальні і далі в поле.
Та однієї неділі почули, що десь в селі грає музика. Виявилося, що це грають на весіллі. Йшов дрібний дощ, тому рішили в Скалу не йти , а сходити подивитися на весілля. Тож десь після восьми годин вечора пішли на звук музики. Моросив періодично дрібний дощ і було темно, хоч око виколи. Було нас десь до десятка хлопців та дівчат. Молоді на весіллі було не густо тож ми на подвір’ї утворили своє невеличке коло і почали танцювати. Люди впізнали в нас студентів, прийняли приязно і невдовзі наше коло вже влилося в загальний хоровод. Своєю появою та танцями ми ніби розрухали це весілля, музики почали грати веселіше і довше, майже без перепочинку. Участь в танцях почали брати і дорослі гості, які до цього часу тільки дивилися на танцюючих. Словом почалася ще та руханка.
Тому коли вже десь, боюсь навіть сказати о котрій годині, оголосили перерву в танцях та господарі стали запрошувати гостей за стіл, то нас дуже переконливо запросили теж. Та нас довго просити і не треба було, тож ми на правах майже повноправних гостей зайняли місце за одним із довгих столів в «шалаші». Вільних місць було ще дуже багато і ми справді не робили ніяких незручностей. А випити та закусити на сільські весілля готують з таким запасом, що гостей можна вгостити в кілька разів більше, чим запрошують. Тож догуляли ми це весілля до самого кінця і розійшлися вже десь після п’яти годин.
Звичайно, що дві години на сон, після цих всіх перипетій, це мало. Тож пів восьмої піднятися ми не могли. Господарі, після кількох спроб розбудити нас, побачили, що ми спимо надто міцно та почали виясняти між собою, що їм робити і чого це ми такі мертві. Я крізь сон почув, як господиня питає свого чоловіка Перта, - а чи не були ми вчора часом, тобто сьогодні, на весіллі. Петро відповідав, що звечора дійсно нас там бачив, але потім пішов додому. З’ясувавши, що й до чого вона розпорядилася, щоб він йшов нас будити, додавши, що ти не знаєш як?
Ми вже не спали, чули всю цю перепалку, та піднятися не було сил. Тому коли Петро зайшов в кімнату з півлітровим горнятком, бережно несучи його, Микола буркнув, що господар здурів і буде лити на нас воду щоб викурити з ліжка. З цими словами він накрився периною з головою… Мені чомусь в голову прийшла інша думка, адже не буде господар мочити своє ліжко і перину, як їх потім сушити? Тому подумав я, що він із співчуття просто приніс напитися, адже всередині дійсно все горіло.
Господар підійшов ближче, протягнув горнятко і сказав, - Сідай! На попий! Я нічого не підозрюючи, опустив з ліжка ноги і обхопив горнятко двома руками, однією боявся, що не втримаю. Воно було повніське і холодне на дотик. Припавши до нього почав жадібно пити великими ковтками… І тут, десь на четвертому ковтку, я розумію, що це не вода!!! Це горілка!!! І міцнюща, що аж сперло дух. Мною пересмикнуло так, що хитнулося в руці горнятко і горілка з нього аж вихлюпнулася.
Микола почувши як голосно я ковтаю рідину і собі виліз з-під перини.
Я йому мовчки протягнув горнятко і він в кілька ковтків осушив його та хриплим голосом видав, та це ж не вода! І справді це була не вода, а сливовиця і градусів шістдесят, не менше. Господар від того, що ми не зрозумівши, що й до чого, осушили півлітрове горнятко до дна, аж світився. А ми за мить стали п’янішими, чим прийшли з весілля.
В такому стані працівники з нас були ніякі, тож нас товариші опікали, щоб не попалися часом викладачу на очі, бо наслідки могли бути дуже погані. Та ми це і самі чудово розуміли. Тож Микола, щоб не наробити біди, віддав на зберігання свої цигарки та сірники і ми облаштували собі сховок в скирті, де і проспали аж до обіду і протверезівши навіть намагалися взяти участь у «битві» за урожай.
Більше участі в сільськогосподарських роботах я не приймав, так як був учасником будівельних загонів, а їх на сільгоспроботи вже не відправляли, давали змогу трохи перепочити, так як вони працювали ціле літо. Та це вже інша історія.
11.03.2018 р.
ID:
781591
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 11.03.2018 16:30:56
© дата внесення змiн: 11.03.2018 16:55:32
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
