Літа-літа – як ті птахи неспинні,
Що навіть не відчутно часу лет.
Втрачають колір, з віком, та рутинні,
Не виняток – із сяянням комет,
І тільки з Богом – і вагомі, й чинні.
Третина кращих літ осіла тут,
В чужині – ще колись такій далекій –
Вхопила міцно, як потужний спрут,
Махає звабно крилами лелеки
Та мостить теплим пір’ям гострий кут…
Ні тут, ні там – завжди на роздоріжжі,
Лиш повна голова тугих думок.
Хтось сміло вкоренився у заміжжі,
У іншого – буття, як чорний смок,
Нелегко втримати подвійні віжжі.
Чужина б’є, але і вчить вона
І бачення народжуються інші:
То первоцвітом в осінь вже – весна,
З любові та страждань злітають вірші,
Хоча, – стіна незрима навісна…
Багато друзів, на моїх очах,
Себе знаходили, втрачали – більше,
Бо важко ніжній жінці на плечах
Тягнути віз, а вдома – гірше-гірше,
Нерозуміння у простих речах…
І гріє мати хату – не свою,
Цього їй часто не прощає доля.
В достатку діти вдома, як в «раю»,
Лиш без любові, мов якась неволя…
Забута плаче у чужім краю.
У когось, навпаки, горять вогні,
Сіяє доля найдивнішим світлом,
Любов’ю, ясним сонцем у вікні.
Вже пагони нові й квітки розквітлі,
Душа літає навіть уві сні…
До неба випростовуються віти
Із вдячністю далекій стороні.
Любов й краса непізнаного світу
Окрилює у спалахах борні
Та мудрість – зі святого Заповіту.
Душа, зазвичай, там, де рідний дім,
Господь лише -- надія та опора.
Мадрид, Неаполь, а чи древній Рим –
Усі дороги, в радості та горі,
Ведуть у батьківський надійний дім.
Любов, надія, віра та покора –
Всевишньому завдячуємо всім.
8 січня 2018 року
(с) Валентина Гуменюк
ple: Як я тебе розумію, Валентино! Звучить як сповідь! 
Зворушливі рядочки. 
