Він безтурботно пив. Не день, не два – роки…
Він марнував життя – своє, сім’ї, родини.
На просьби не зважав, вмовляння і дзвінки,
І ні на плач дітей, ні на слова дружини.
І ось прийшов той час, і той момент настав,
Коли він, як завжди, вернувсь після застілля.
Дружини і дітей – нікого не застав…
Годинник цокав лиш, як голова з похмілля.
«Ну, що? І ти ідеш?» – промовив чоловік.
«Усе вперед спішиш? Не вернешся ніколи!
Це лиш мені таким лишатися навік.
Вертатись пізно вже, життя не йде по колу…»
Самотній, він ридав і думав: «Як же так?
Як жити вже тоді, коли вертатись пізно?»
Годинник цокотів, підтверджував: «Так, так!»
Поради він не мав, бо мізки мав залізні.
Та мудрі нам дають пораду навіки,
Якщо буває так, що пізно повертатись,
І часу вже нема, і вже пройшли роки,
Й не вистачить вже їх, щоб правильно почати,
То знайте, люди, ви, що вихід є завжди.
То ж хочеться усіх вас мудрості навчити.
Адже не пізно ще вперед собі іти,
Щоб правильно усе почате закінчити!
Звичайно, краще пізно, ніж ніколи... 
