Ірина Вовк. "Осінній вітрище суворо шмагає у спину…"
Осінній вітрище суворо шмагає у спи́ну,
Над прірвою зливи розкриті зонти, як щити…
Як хочеться Сонця – хоч крихту малу, хоч краплину,
Впіймати б у руки і з нею по зливі пройти.
Шукаю те сонце в зіницях чужих перехожих,
Їм холод і хмари навіяли сум на чоло.
А, може, не сум… Може, згадку про втрачене, може…
Про те, що як літо пригріло, а потім пройшло…
І кроки, мов громи, вдаряють у зірване листя.
В осколках багрянець спадає додолу, як скло…
Шукаю стежки, на яких ми колись не зійшлися –
там сходило Сонце!..
То, може б, і зараз… зійшло…
З раннього.
(з першої збірки «Дзеркала». – Львів:Каменяр,1991)
Люблю такі вірші, де початок спокійний, в якому і натяку немає на бурю. А потім, як грім серед ясного неба, заключні два рядки, з яких стає зрозумілим весь вірш.