Осінній вітрище суворо шмагає у спи́ну,
Над прірвою зливи розкриті зонти, як щити…
Як хочеться Сонця – хоч крихту малу, хоч краплину,
Впіймати б у руки і з нею по зливі пройти.
Шукаю те сонце в зіницях чужих перехожих,
Їм холод і хмари навіяли сум на чоло.
А, може, не сум… Може, згадку про втрачене, може…
Про те, що як літо пригріло, а потім пройшло…
І кроки, мов громи, вдаряють у зірване листя.
В осколках багрянець спадає додолу, як скло…
Шукаю стежки, на яких ми колись не зійшлися –
там сходило Сонце!..
То, може б, і зараз… зійшло…
[i]З раннього.[/i]
(з першої збірки [b]«Дзеркала»[/b]. – Львів:Каменяр,1991)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749599
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.09.2017
автор: Сіроманка