Убий мене ніжно на сьомому небі спокуси.
У римах співучих я знов повернусь до життя.
Хай з дерева ночі ця пристрасть всі зорі обтрусить,
Та вранці росою воскреснуть вони на житах.
Твори мене палко, як образ гріха і святині.
Вдихай, як ефіри закоханих в сонце троянд.
Впізнай мене в барвах, почуй у піснях солов’їних.
В долинах безсоння поринь у магічний обряд.
Ти – небо і прірва. Ти – кара моя і спасіння.
Ти – подих весняний і літньої ночі жага.
І падають в серце дощі золотого насіння.
Тобою напившись, себе погублю, та нехай…
І виросте слово, п’янкою любов’ю полите.
І скоситься смутком, печаллю у віршах згорить.
Та знов запалає і в райдузі мрій буде жити
Та мука прекрасна, що вічність спиняє на мить.
...випила Ваш вірш, наче ранкову росу...Та і ілюстрації Жозефіни Уолл - мої улюблені. 
гарно!
