Я не знаю, як поміщаєш стільки світу і світла,
Не розумію, як відчуваєш моменти, коли на дні.
Ти мо'я весна. Я білим сьогодні вже квітну.
Ми з тобою такі ще діти, коли наодинці й одні.
Ти вчиш мене вірити в краще, у себе чи долю,
Залишаєш себе візерунком десь на долонях.
Я ж щоночі палко до Бога довгу молитву молю,
Щоби добре спав, м'яко йшов і цілую в скроні.
Ти словом, наче бинтом, туго обмотуєш серце,
Заварюєш теплий чай, додавши туди трохи снів.
Мої вчинки, раптові й смішні, посипаєш перцем,
Ти зумів мені стати світом, як більше ніхто не вмів.
