Настала осінь. Чудовий початок для оповідання, чи то ліричного роману з безліччю персонажів. Можливо осінь і є початком року, хоча з іншої сторони який там початок в безперервному колі життя. Природа затихає, опале листя, холодні пориви вітру граються повітряними хмаринками темно-сумного кольору і звичайно дощ, незмінний супутник цієї депресивної пори року.
Скільки їх вже було пролито на землю, цих маленьких краплинок прозорої води. Кажуть, що дощ як сльози які проливає небо з туги за сонцем та теплом. Чому, хіба воно не знає, що літо настане знову, а потім ще і ще, але ми на відміну від осені його вічно зустрічати не будемо. Напевно тому так себе і почуваємо, не знаємо яка з них буде наступною, а яка останньою. Кожен прожитий день як отой листок, що зірваний вітром з книги життя і кружляє у вихорі пам'яті як і решта таких самих відірваних спогадів. Які вони твої листи, пам'ятаєш усі, чи вже деякі забув? Спалив їх? Сховав куди?
Інколи хочеш згадати минуле, приємні миттєвості, обличчя, ситуації, чи розповіді людей про інших людей. Спогади живуть у своєму світі далекому від нас. Чим їх вимірювати і де їх межі, якщо та мить коли я закінчу писати ці літери вже буде в минулому, залишиться лише спогадом, моїм. Але якщо це читатиме хтось іще, то й його спогадом, та тільки в ту мить коли він це прочитає. То ж виходить спогади можуть передаватись і існувати, коли людина залишить їх для нащадків усно, а краще в письмовому вигляді. Та всетаки це вже будуть не ті спогади і не тієї людинини яка їх писала. Багато залежить від того якими словами вони були передані і від рівня сприйняття цих слів читачем.
В голову приходять такі рядки:
Спогади як листя вітер рознесе,
І на жаль минуле не згадати все.
Так вірно „не згадати все” і крапка додати тут більше нічого. Та й потрібно нам усе пам'ятати, є ж у тебе те, що ніколи не хотілося б згадувати, те від чого волосся дибки, мурашки по спині, ноги ціпеніють чи серце крається. Звичайно, але вже не так як вперше, це швидше схоже на перегляд фільму жаху чи то трилеру в чорно-білому зображенні який показують в кінотеатрі для однієї людини. А точніше людина сама його собі показує. Тож всіх діючих персонажів можна вважати уявними тому, що це лише спогади тих події які вже відбулись і вже більше ніколи не повторяться. Тому жити в цих спогадах не можливо, через те, що там вже є свій головний герой, а намагання переграти певні епізоди в новій інтерпретації, створять вже зовсім інший фільм про фільм якого не існує ні в реальності ні у спогадах. Та спогади все ж існують незалежно від нашого бажання чи небажання їх стерти, забути чи знищити. І нічого тут не вдієш їх забути не зумієш і крапка.
Це добре, що вони є спогади, хороші і не дуже, адже тільки з них і складається наше життя. І тут важко заперечити. Можна навіть сказати більше людина це і є сукупність спогадів, а чим же їй ще бути окрім них. Усі наші знання, вміння, є сукупністю спогадів, наше минуле спогад, теперішнє у цю саму мить стане ним, а майбутнє це простір який заповнять нові спогади. Ось так і виходить, що ми усі живемо завдяки їм і будуємо плани на майбутні спогади. Ну спробуйте уявити життя людини без спогадів, звичайно важко, не має спогадів не має людини. Така людина буде народжуватись в пустоті кожну мить до безкінечності, не знаючи хто він і де він. Та це лише мої припущення, які вже стали спогадами...
Чарують спогади своїм нас колоритом,
Одні вже позабуті інші ще чекають,
Коли згадаєм ми як теплим літом,
Вони нам променями сонця розквітають.
І знову сяють нам у небесах зірками,
Готові до відновлення та нагород,
Ще безліч раз зігріють нас роками,
Різноманітністю побавлять насолод...
́
ID:
70459
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.04.2008 02:18:46
© дата внесення змiн: 24.04.2008 02:18:46
автор: spad
Вкажіть причину вашої скарги
|
"Видишь серая мгла надо мной пролетает,
Спасибо
