|
Світлій памяті Віри Іванівни Литовченко (Проценко), присвячую
То був знак. Зі стелі тоненькою цівкою несподівано полилася вода: прямісінько на середину столу, за яким Віра вимальовувала хрестиками на аркуші з зошита в клітинку візерунок для вишивки омріяної сорочки. Здивована дівчина підняла голову і вгледіла на стелі невеличку мокру пляму. Дах, звичайно, протікати міг, бо чоловічих рук в хаті – ой, як не вистачало. Але ж і дощу все літо не було ні краплі. Спека стояла нестерпною.
Батько Віри десь запропастився ще задовго до війни. Змолоду був падким на різні пригоди та авантюри. Спочатку подався в загін Марусі-отаманші, гасав степами України у гурті більшовиків-анархістів. Пізніше воював у лавах Симона Петлюри, був весельчаком, гультяєм та душею будь-якої компанії. Як могла потрапити в його поле зору, а потім і в дружини, така сумирна та набожна дівка, якою була Вірина мати, для неї лишилося загадкою. Запитувати неньку про батька не наважувалася, бо вона нічого й чути не хотіла про чоловіка. Він так і залишився у пам’яті Віри молодим високим красенем, таким, якого вона знала в дитинстві. Чи живий ще її татусь на цьому світі – дівчина й уяви не мала. На вроду вона пішла в батька, на вдачу теж.
Віра вийшла з хати, підставила до причілкової стіни драбину і забралася на горище. Темне піддашшя де-не-де світилося тоненькими сонячними промінчиками, що сочилися крізь дірки в руберойді. Відчинені дверцята трохи додали в приміщення світла і між двома бантинами товстими струнами вималювалися ряди мідних дротів, на яких залишилося кілька сухих риб’ячих голів: на початку літа Віра з сусідськими хлопчаками ловила в Верхній Біленькій карасів. Вимащена глиною долівка горища було припорошена шаром піщаного та вугільного пилу. Скрізь було сухо, без будь-яких слідів вологи.
На подвір’я увійшла мати. Вона працювала санітаркою в міській лікарні. Підходящої роботи в своєму селищі, віддаленому від центра міста, не знайшлося, то ж добиралася додому через горби та ярки стомленою, тримаючи в руці вузлик з харчами, купленими по дорозі. Піклуватися про дочку окрім неї було нікому.
З початком війни Віра в школу не ходила. Займалася хатніми справами та невеличким городом. Мати помітила приставлену до стіни драбину і занепокоїлася.
- А чого це ти на горище лазила? Чи ховалася від когось?
І, зітхнувши, додала:
- Минулої ночі мені наснилося, що ти упала в колодязь. Я ухопила тебе за коси і намагаюся витягти, але знизу наче хтось за ноги тримає. Гукала-гукала сусідів на допомогу, та марно. Рука заніміла і пальці розімкнулися… Ой, поганий сон.
Додавати матері смутку Вірі не хотілося і про воду зі стелі вона промовчала. Доволі їй того сновидіння – он яка пригнічена.
- Надіялася знайти старі зошити, щоб несписаними аркушами розжитися.
- Де ж їх знайдеш? На розпал давно всі пішли, а чисті аркуші ти ж сама з них і повитягувала.
Наступного ранку у вікно постукав посильний поліцай і наказав Вірі за дві години з документами та необхідними речами прибути у двір комендатури. Нову партію молоді з залізничної станції відправлятимуть у Німеччину. Мати заголосила, але ховатися чи кудись тікати було марним: піймають, та ще й калікою дівчину зроблять. А то і заб’ють до смерті.
* * *
Скільки часу була в дорозі, Віра не усвідомлювала. Отямилася уже у дворі концентраційного табору в якомусь німецькому містечку. Перед довгою шеренгою прибулих повільно походжав офіцер з привабливою фрау років сорокá. Жінка зупинилася навпроти Віри, уважно її роздивилася і запитала:
- Шпрехен зі дойч?
- Ні, ні! Не шпрехен! – поквапилася з відповіддю дівчина.
Фрау засміялася і кивнула головою. Німець жестом наказав Вірі вийти зі строю. Чомусь доля прибулих почала вирішуватися саме з неї. Німкеня прискіпливо оглядала дівчат, наче вибирала товар на базарі. Хлопці її не цікавили. Це занепокоїло Віру: на лихо чи на добро? Та на яке можна сподіватися добро у фашистському лігві! Дівчина вже ненавиділа цю сухоребру незнайомку, яка взяла на себе право розпоряджатися чужим життям.
Врешті з шеренги зробила крок ще одна полонянка і німкеня тим задовольнилася. Забрала дівчат і повела їх з подвір’я табору на ошатну вуличку з невисокими парканами та покритими черепицею цегляними будинками. Чиста бруківка, квіти упродовж вузького тротуару та і все, що чекало на дівчат попереду, було чужим, незвичним, якимось урочисто-холодним, зовсім не схожим на запилені вулиці рідного Донбасу з акацієвим затишком та чебрецевим запахом українського степу.
Як виявилося, фрау Ґерта тримала відомий у місті ресторан. Дівчат вона вибрала в помічниці для своїх кухарок.
З Ніною, другою остарбайтеркою, Вірі доводилося зустрічатися в своєму містечку на піонерських зльотах, пізніше – в райкомі комсомолу. Вона мешкала десь в районі содового заводу і, як і Віра, гарно навчалася в школі – інакше до активу дівчата не потрапили б. Як розпізнала німкеня в привабливих дівчатах ще й більш-менш освічених осіб – хтозна… З німецької мови в школі Віра мала відмінно, то ж дещо розуміла зі слів фрау, а про дещо сказане – здогадувалася.
Нижній поверх двоповерхової будівлі займав ресторан, на другому – були апартаменти хазяйки. Дівчата отримали з її рук по шматку пахучого мила та рушники з білизною. Прохолодний душ освіжив і тіло, і мозок. Чисте волосся розсипалося по плечах, грудей приємно торкалася тонка батистова сорочка з шовковою гладдю білої вишивки. В маленькій кімнаті, відведеній для Віри, стояло металеве ліжко з високими бильцями, вузька шафа та туалетний столик з дзеркалом, на якому виблискували синьо-білим фарфором широка миска та глек. Віра задивилася на красивий посуд і фрау пояснила, що то набір для умивання. На вікні з відхиленою тюлевою гардиною поряд з горщиком з геранню лежав свіжий номер газети «Русское слово». «Прогнутись вирішила, чи що?» - майнуло в голові Віри, але друга зрадницька думка вискочила наперекір першій: «Оце б побачила матуся, в яке рабство потрапила її доня!». У себе вдома окремого кутка Віра не мала. Перша кімната була і кухнею, і передпокоєм, а в другій на широкому ліжку вона з дитинства спала разом з ненькою.
Фрау Ґерта наказала до обіду відпочивати і Віра з насолодою лягла в чисту постіль. Сон здолав її в одну мить. Нічого не снилося – провалилася, як у прірву і так само швидко з неї вискочила перед самим обідом. На спинці стільця поряд з ліжком дівчина помітила квітчасту сатинову сукню з білим комірцем та вишневий жакет. З-під глибоких складок тканини висунули носи білі парусинові балетки. Одяг був не з крамниці, а скоріш за все з гардеробу хазяйки або її дочок, проте чистий та гарно випрасуваний. Такого у Віри зроду не було, бо лише встигли з матінкою оговтатися після тяжкого голодомору, як прийшло на їх землю інше, не менш страшне лихо – війна.
Дівчина прибрала постіль, одягла плаття і зашнурувала на ногах балетки. Заплела коси та вміло виклала їх на потилиці кошиком. Зазирнула в дзеркало і побачила в ньому зовсім іншу Віру. Чужий одяг надав їй незнайомого вигляду, білий вузенький комірець освіжив обличчя та стомлений після виснажливої дороги і неспокійного сну на табірних нарах погляд. «О-о, у себе на посьолку була б першою дівкою!» – усміхнулася своєму відображенню Віра.
В кімнаті навпроти теж копошилася Ніна і, відхиливши фільончасті двері, висунула голову в коридор. Віра вже стояла на порозі своєї кімнати. Ніна вставилася поглядом в подругу і розтягуючи слова тихенько промовила:
- Ту-ди – роз-ту-ди…
Потім низько нахилилася, розглядаючи і свій одяг. Схоже, що зі сну вона й не звернула уваги, що на себе одягала. Підвела здивовані очі і, розгублено посміхаючись, запитала:
- Куди це ми потрапили?
Дівчата вагалися: чи спускатися вниз, чи чекати, коли їх покличуть. Які правила та порядки панують в цьому чужому домі їм не відомо. На сходах почулися кроки і якась молодичка в білому фартушку та ковпаку на голові покликала їх до обіду.
- Ходімо на кухню, дівчата! – звернулася звичною для них мовою.
Звали її Ґандзею, родом вона була із Карпат, а у фрау Ґерти працювала вже другий рік.
В просторій ресторанній кухні на великій плиті сяяли металевим блиском каструлі та чайники, варилися, смажилися та запікалися в духовці страви. Запахи їжі вѝкликали жвавість у Віриному шлунку, бо після двох ложок ранкової баланди (а більше проковтнути не змогла) не мала в роті ні крихти. Обідній стіл був сервірований пласким блюдом з тоненькими шматочками чорного та білого хліба, з’єднаними між собою вершковим маслом, та красивими тарілками, в яких парував суп-пюре зі шматочками бекону. За стіл ніхто не сідав, чекали на Ґерту: вона обідала разом з підлеглими. Тим часом Ґандзя знайомила дівчат з їх обов’язками. Для Віри робота була звичною, вона змалку допомагала матері куховарити.
Після обіду дівчата приєдналися до кухарок. Крім їх наставниці-землячки в ресторані працювали місцеві жінки. Фрау Ґерта деякий час спостерігала, як справляються з роботою Ніна з Вірою, та впевнившись, що дівчата старанні, передала їх повністю під опіку Ґандзі.
Наступного ранку Віра прокинулася від важкого монотонного човгання за вікном. Відхилила фіранку і побачила довгий темний натовп, що просувався вулицею міста в бік цегельного заводу. Колону охороняли озброєні солдати з вівчарками. Це йшли на роботу мешканці табору. Десь серед них була й Маруся – троюрідна сестра Віри. Перед від’їздом сестри зустрілися на Переїзній станції, звідки їх відправляли в Німеччину, але під час пересування потрапили в різні вагони і загубилися. Впізнати Марусю в цій величезній колоні було неможливим. Віра тільки тепер згадала про сестру, бо напередодні була, немов у якомусь забутті. Від того їй стало ніяково, відчувала за собою провину, що не відмовила фрау Ґерті і не залишилася разом з усіма в таборі. Певне, спрацював інстинкт самозбереження, чи підсвідомо пустила своє життя на самоплив: як буде, так вже і буде.
Перед обідом поділилася своїм хвилюванням з Ґандзею.
- А чим ти їй допоможеш? Хіба що рукою з вікна помахаєш… Спитаю у Геника, він іноді привозить з ферми молоко Ґерті…
І пояснила:
- Кілька моїх земляків працюють у передмісті в одного фермера, а його син служить в таборі. Геник каже, що людина він надійна, думаю, що не відмовиться передати твоїй Марусі кілька слів.
- То нехай скаже, де я знаходжусь, може сестра хоч знак якийсь подасть, коли буде йти повз ресторану.
- Дивись, не нашкодь собі та не підведи під монастир Ґерту. Жінка вона хороша, але проти своїх не піде. Якщо запідозрить порушення порядку, то без всякого сумніву відправить назад до табору. Від цього твоїй Марусі, а тобі і тим паче, краще не стане.
Віра зібралася мити посуд та, помітивши в емальованій мисці овочевий сік з олією та оцтом, що залишилися після розкладання салату на порційні тарілки, взялася вимочувати його шматочком хліба.
- Ти цим не дуже захоплюйся, бо шлунок кислотою зіпсуєш, – застерегла Ґандзя.
- Та щось після вранішньої кави та булочки з повидлом, не дуже весело. А тут добро пропадає.
Віра згадала свій город та садочок, де влітку то морквину висмикнеш із землі, то огірочка з огудиння дістанеш, то ягідку в рот кинеш, чи яблуко зірвеш з гілки.
- Звикай, такий у німців сніданок. В обід трохи добереш калорій.
Віра слухняно поставила миску під кран в раковині. Знову згадала Марусю і засумувала. Ґандзя зрозуміла її стан.
- Вони там сильно бідують, бо харчі – сама встигла побачити які. Ті, що недавно потрапили до табору, ще з місяць матимуть людський вигляд, а потім лише шкіра та кістки залишаться і ще синці під очима, – ненавмисне додала Вірі жалю.
* * *
Через кілька тижнів, і справді, з вулиці перед дверима кухні вималювався велосипед з приладнаним до багажника металевим бідоном. Поряд з ним стояв дебелий чорнявий хлопець.
- Нічого собі Геник… – присхнула Віра в плече Ґандзі. – Такому б кулемети в партизанському загоні таскати, а не молоко німцям возити. А чому його батьки не Кіндратом назвали? Це ім’я йому більш пасує.
- Тобі теж набої подавати б, а не картоплю оббирати для тих самих німців. Не прискіпуйся до юнака, не встиг він за зброю взятися, молодий зовсім. То як, передавати твоє прохання щодо сестри?
Ґандзя вийшла за поріг і хутенько перемовилася з хлопцем. Той з цікавістю зазирнув у приміщення і чемно вклонився Вірі. У відповідь дівчина з довірою подивилася в очі Генику. Не так багато тепер в її оточенні людей, з якими можна бути відвертою. Та за мить закрався сумнів: хто цей парубок, вона знала лише зі слів нової подруги-наставниці. Але чи залишився він вірним батьківській землі? Чи не змінилося щось в його свідомості за рік перебування в Німеччині? Та вибору нема, Геник – поки що єдиний, хто може їй допомогти. Але ж він – західняк! А там, кажуть, всі – бандерівці… Але ж і німець, син фермера, має бути задіяним до розшуків Марусі – і саме він та людина, що повинна знайти в таборі її сестру… Віра завагалася в правильності своїх дій, та робити крок назад вже було запізно.
Кухарка Тересія, наче прочитала Вірині думки і підозріло перевела погляд з каструлі на дівчину. Нещиро засміялася та помахала пальцем, киваючи головою в бік Геника.
Увечері після роботи дівчата сиділи у дворі з дочками-близнючками фрау Ґерти. Худі, високі, як і їх матуся, рудоволосі сестри були ровесницями Вірі з Ніною і, не зважаючи на чуже походження материних робітниць, з перших днів зацікавилися дівчатами та взялися за навчання русинок німецької. Ті не мали нічого проти ворожої мови, бо в школі ж її для чогось викладали та й спілкуватися, як-не-як, але потрібно в новому середовищі. Одна справа вчитися по підручнику, зовсім інша – ось так запросто практикувати з живими аборигенами. Тепер Вірі, навіть і позаочі, вже незручно було називати їх «німцями». Раніш це слово ототожнювалося з іншим – «фашисти», та і Ґерта, і її руде потомство ніяк не вписувалося в зміст цього слова.
Дівчата теревенили на лавці у дворі під пишною зеленню кущів жасмину, вдихаючи вечірні запахи левкой та декоративного тютюну. З вулиці у двір зиркнув ліхтар – насувалися сутінки і у місті ввімкнули освітлення. З сусідньої садиби крізь відкрите настіж вікно розносилися звуки акордеону – то розучував нову мелодію сусід, дрібний хлопчак Ганс з гострими, як тремпелі, плечами.
- А ви на яких інструментах вмієте грати? – зацікавилася чи то Паула, чи то Ізольда. Віра їх розрізняти ще не навчилася.
- На арфі, - збрехала дівчина не моргнувши оком, – а Ніна – на цимбалах.
Ніна не стрималася і залилася сміхом. Сестри перезирнулися, не знаючи, як реагувати на відповідь та істеричний сміх.
- Заграти – не заграю, бо нема на чому, а заспівати можу, але тихенько. А то хтось зацікавлений почує, та ще забере собі в кабаре. Зостанетеся тоді без Віри при своїх бубнових інтересах.
Про бубнові інтереси німкені нічого не зрозуміли, але гарний гумор дівчини відмітили.
Віра майже пошепки почала «Ой не світи місяченьку». Відкинулася на високу спинку лавки і здійняла догори очі, неначе співала не для Ізольди з Паулою, а зверталася до худого молодика-місяця, що з’явився на небі. Голос у неї був тихий і плавний, як плин течії рідного Сіверського Дінця, як літній подих вітру з вечірнього степу. Нараз стрепенулася і замовкла… З вулиці наростав гул – то, важко човгаючи грубими черевиками, в табір поверталися військовополонені та остарбайтери. Робоча зміна на цегельному заводі закінчилася, але про пісні виснажені тяжкою роботою земляки, певно, давно вже забули.
У вікні виникла худенька постать Ганса. «Мій батько – «тельманівець»…» - згадала Віра фразу, сказану хлопцем якось надто довірливо в день їх знайомства через невисокий паркан між двома садибами. Хто такий Тельман їй було відомо.
- Продовжуй, ти гарно співаєш…
Це котрась із сестер вивела Віру зі ступору. До звуків з вулиці вони вже звикли, тому не звернули на них уваги і здивовано дивилися на несподівано принишклу Віру.
- Та все одно ж нічого не розумієте, - роздратовано відповіла дівчина і встала з лавки.
Ніна попрощалася з хазяйськими доньками і слідом за подругою пішла в бік вхідних дверей.
- Будь ввічливішою з ними, бо ще матері поскаржаться.
- Та нехай скаржаться, мені – байдуже.
Дівчата розійшлися по своїх кімнатах. Віра налила на дно миски води із глека, змочила долоні і бризнула ними в обличчя.
За вікном походжали пари: чоловіки в цивільному та військовому одязі бік-о-бік з панянками в гарних сукнях та легких костюмах. Деякі жінки – простоволосі з вигадливими зачісками, деякі в химерних капелюшках. Ще якісь півгодини тому вулиця була заповнена сірим людським потоком. Його, немов зграю злочинців супроводжували такі ж офіцери з собаками, які рвалися з поводків на стомлених людей.
Віра взяла свіжий номер газети «Русское слово». Її акуратно приносив щотижня старий листоноша: Ґерта передплатила газету спеціально для дівчат. «Подивимося, про що там брешуть фашисти» – Віра зиркнула на передові шпальти.
* * *
Прокинулася вдосвіта. Попоралася в кімнаті, застелила постіль, переклала залишену звечора на стільці газету на підвіконня і задивилася на вулицю. Порівняла знайомі пейзажі з поезій Пушкіна, прочитаних в останньому номері «Русского слова» з ранковим баварським довкіллям, але не знайшла нічого спільного. Навкруги – все чуже…
З хвилини на хвилину з табору вийде колона. Віра щоранку проводжала її очима до кінця вулиці, але нічого не змінилося. Люди в своїй більшості йшли, дивлячись у потилиці тих, що попереду. Зрідка хтось байдуже кидав погляди на будинки, але Марусі в натовпі Віра не помічала. З’явилася надія, що і родичку хтось забрав собі в помічниці. Геника теж щось давно не було видно. Молоко привозив фермер особисто, напевне, в нього були у місті й інші справи.
Віра за звичкою відхилила фіранку. Чекала на появу співвітчизників, та й не тільки їх, бо серед табірного люду були і поляки, і угорці, і румуни… Десь серед них загубилася і її сестра.
«Де ж ти, Марусю-Марусю?» Початок колони вже порівнявся з вікном. Віра уважно стежила з другого поверху за поведінкою людей, та потік сунувся, як завжди, одноманітною сірою лавиною. Але, ні! Онде, жінка друга з краю підвела очі. Це була Маруся! Віра з розмаху відкинула назовні стулки вікна, щоб привернути увагу сестри, і ледь помітно помахала рукою. Конвой саме пройшов вперед, але й Маруся байдуже перевела погляд на інші вікна і не подала ніякого знаку ні очима, ні жестом. Чи може не впізнала? Невже так змінилася Віра за ці кілька місяців? Вона ж угледіла сестру, нехай змарнілу та схудлу вкрай.
Ранкову каву Віра пила без завиванця з повидлом. Завернула в серветку, та заховала в кишеню фартуха – сказала, що з’їсть потім. До обіду кілька разів непомітно для інших вимочувала шматочком хліба соус з салатів, що залишався у великій мисці. Боялася, що може викликати підозру у Ґандзі, бо прислýхалася до її поради не захоплюватися гострим соусом і давно цього не робила. Але, якби ж то тільки у неї. Тересія іноді поводиться, як справжня нишпорка, хоча й намагається бути такою, як усі. Не виключено, що й справді слідкує за ними за дорученням табірного керівництва. Не могло ж воно залишити без уваги своїх підопічних. «От, лярва!» – схоже Віра її розкусила.
Молоко в цей день привіз Геник. Над вигнутим кермом велосипеда стирчав букет осінніх польових квітів. Тересія вказала пальцем на кишеню з випічкою і задоволено засміялася. «А от і не вгадала!» – Віра зраділа, що з’явилася нагода перехитрити наглядачку. Що саме цю роль вона виконує, вже сумніву не було. Хлопець витягнув з керма квіти і покликав Віру вийти на хвилинку. Дівчина підійшла до дверей і непомітно переклала вміст кишені під манжету широкого рукава. Геник зашарівся, протягуючи Вірі букет, і тихо промовив:
- Маруся в таборі, про тебе вже все знає…
- Дякую тобі… і за квіти теж.
Вона прийняла з рук хлопця букет з блідо-рожевих шорстких квіточок безсмертника та жовтих, ще яскравих суцвіть пижми. Понюхала і усміхаючись, спитала:
- Для чого це?
- Просто так, красиві ж … – опустив очі Геник.
Віра прихопила слоїк і з квітами в руках піднялася сходами у свою кімнату. Помахала Генику з вікна рукою, заховала під подушку серветку з завиванцем та повернулася назад до роботи.
Задоволення від зустрічі з хлопцем виказували очі. Ґандзя посміхнулася, але не промовила ні слова. Тересія набундючила обличчя, намагаючись зобразити міміку Геника, та нічого з того не вийшло. Засміялася і жестом показала, що хлопець і їй до вподоби.
До обіднього столу фрау Ґерта підійшла з пакунком в руках, розгорнула цупкий папір і поставила на підлогу перед Вірою коричневі осінні черевички-румунки на невисоких підборах. Черевики були начищені та натерті до блиску. Незначні потертості, щоправда, трохи продивлялися крізь гуталін, та дівчина їх зовсім не помічала. Ніяково кліпала очима і не знала, як реагувати на цей несподіваний знак уваги фрау. Лише коли жінка легенько посмикала свою розгублену робітницю за вухо, Віра згадала, що так і мати робила в день її народження. Подарунків не дарувала, бо нічого було дарувати, хіба що пиріжки з яблуками випікала. Віра почервоніла і винувато зиркала на присутніх. Хазяйка з Тересією заплескали в долоні, Ніна з Ґандзею міцненько потѝскали подругу, розглядаючи обновку до її осіннього гардеробу, після чого всі разом сіли за стіл.
І обід, і робочий день загалом, пройшов звично, та настрій у Віри був святковий. Це ж треба: і Геник, наче відчував, що їй сімнадцять стукнуло – квітів по дорозі з ферми нарвав, і Ґерта сюрпризом порадувала. Та головне, що звістку про Марусю хлопець привіз, вірніш – підтвердив, що родичка саме її вікно шукала очима. Яким чином фермерський син знайшов сестру, не переймалася – більше хвилювало, чи зможе вона хоч якось розрадити її скрутне становище та, що робитиме з тим кренделем під подушкою. Ввечері Маруся буде з іншого боку колони, то ж чи вгледить вона її з вікна – впевненою не була. А до наступного ранку потрібно придумати, як пригостити сестру. Хоча варіантів тут не було: кине непомітно для конвоїра загорнуту в газету здобу, коли Маруся порівняється з її вікном. Від цієї думки стало боляче – бо ж вона людина насамперед, а не якесь там дворове кошеня, щоб на льоту ловити їжу… Як Маруся прийме таку подачку? Чи не образиться?
У себе в місті дівчата не так, щоб надто тепло родичалися, але іноді навідувалися зі своїми матерями одна до одної на гостину. Вірине занепокоєння та хвилювання передалося і Марусі. Наступного дня вона помінялася місцем в колоні з табірною приятелькою і опинилася крайньою в шерензі – зовсім поряд з вузьким тротуаром під вікном Віриної кімнати. Маленький згорток піймала згори прямо в долоні. Головне – солдати-конвоїри того не бачили, бо це було б катастрофою. Не для неї, Марусі, а для її троюрідної сестри. Маруся вмить розірвала папір, розломила навпіл завиванець, одну половинку сунула в рот, іншу – в руку сусідки, такої ж схудлої, як і сама, співвітчизниці. На ходу поковтали рум’яні шматочки здоби з солодким повидлом і лише потім Маруся озирнулася на відчинене вікно над рестораном. Віра розчулено закивала головою і сéстри без слів зрозуміли одна одну. Ніякої образи на родичку Маруся не тримала, бо усвідомлювала, що ніщо в цьому світі від них не залежить і, як складеться їх подальша доля знає лише сам Господь.
За роботою Віра ненароком випустила з рук варену «в кожушку» картоплину. Не роздумуючи, автоматично відкинула її ногою під кухонну шафку. Ніхто того не помітив, то ж друга картоплина вискочила з її рук вже не випадково. Знову буцнула нею, немов м’ячиком і відіслала в схованку за тією ж адресою. В кінці дня взялася мити в кухні підлогу, щоб дістати шваброю приховані бульби.
Вона не замислювалася, чи варто так ризикувати із-за тих шматочків пиріжків та булочок, морквин та картоплин, що з того дня почали падати щоранку в руки Марусі з вікна на другому поверсі помешкання фрау Ґерти. Перед очима постійно стояла виснажена непосильною працею та голодом сестра. Якось угледіла, що і з сусіднього вікна щось полетіло вниз – Ніна теж виявилася небайдужою та співчутливою дівчиною. Тепер у подруг була своя таємниця в цьому чужому ворожому оточенні. Які могли бути наслідки, якщо про те дізналася б хазяйка або помітили солдати з конвою, дівчат не хвилювало. Навпаки, ранковий сплеск адреналіну додавав спритності та кмітливості на протязі всього дня.
* * *
Ґандзя мала рацію: надмірне захоплення гострим соком з овочевих салатів виявилось згубним. Якось Віру занудило, дівчина зблідла, скорчилась та мало не знепритомніла. Подруги всадовили її на ослінчик, а Тересія порадила Ґерті відвести хвору в табір до фельдшера. Ґерта заперечила, мовляв, нічого страшного в тім не бачить, але потайки запросила ввечері до своєї оселі приватного лікаря. Той оглянув Віру, дав поради господині та залишив пакетики з якимись порошками. Наступного ранку замість кави дівчині налили склянку теплого молока. Тересія криво посміхнулася.
Допоки в полях цвіли осінні квіти, Геник, якщо випадала нагода відвезти в місто молоко, не забував дарувати їх Вірі. Пізніше їх змінили гілочки з червоними ягодами горобини та стебла сухих колосків трав. Ґандзя, немов ненароком, починала розповідати, яка хороша та привітна у хлопця мати – тітонька Оришка і що такій невістці, як Віра, вона була б рада.
Віра згадувала матір, трохи сувору, але таку рідну неньку, яка вже майже півроку не має ніякої звістки від неї, певне не спить ночами, гадаючи, де і як живе, якщо ще жива, її дитина. Ізольда з Паулою пропонували дівчатам написати листи своїм матерям, не розуміючи, що ті послання до них не потрапили б. Вірі самій так кортіло заспокоїти матусю, щоб та не хвилювалася, бо все в неї добре, чого, на жаль, не можна сказати про сестру.
Одного дня Геник передав від неї коротеньку записку – фермерський син знову ризикнув виконати роль кур’єра. Всього в кількох словах, написаних олівцем на шматочку паперу, Маруся знайшла місце і для якогось друга француза Рене. Нехай, хоч якусь відраду має сестра в тому страшному пеклі… Віра і справді зраділа Марусиному натяку.
Хазяйські доньки були задоволені своїми педагогічними здібностями. Материні робітниці вже майже вільно теревенили з ними німецькою, та й самі вони додали до свого лексикону кілька слів з невідомої далекої батьківщини Віри та Ніни. Дрібний хлопчак Ганс теж перемовлявся вечорами з дівчатами через низенький парканчик і, як і Геник, дарував Вірі квіти, але не польові, а з клумби у своєму дворі. Дівчата кепкували, що немає відбою у неї від тих залицяльників.
Паула (дівчата вже навчилися розрізняти близнючок) іноді виносила на подвір’я невеличкий мольберт, малювала то квіти, то гілочку сливи чи яблуні, то лавочку в осінньому саду. Віра інколи брала з її рук олівець або пензлик і додавала свої штрихи в зображення на папері. Рудоволоса художниця погоджувалася, що так і справді краще, і врешті решт подарувала Вірі олівці та стосик цупкого паперу. Холодними осінніми вечорами дівчина тепер мала чим займатися на дозвіллі. А відпочити нагода траплялася, фрау Ґерта надмірно не загружала дівчат роботою і сама, як мати, жаліла їх, хоча й не подавала вигляду. Згодом Віра показала подругам портрет Геника і ті охнули від несподіванки. Хлопець теж розчулився, коли отримав подарунок, бо давно був закоханий у дівчину і підозрював, що й вона до нього не байдужа. Заховав портрет на груди під сорочку і вдячно погладив теплу Вірину руку.
- Не чекав, чесно кажучи, – промовив тихо. – Ти мені подобаєшся, можливо навіть більше… Я боюся уявити, що колись війна скінчиться і ми роз’їдемося в різні сторони: я на свій Захід, а ти на Схід.
- Скінчиться, звичайно ж скінчиться нашою перемогою і ми повернемося у свої домівки.
- Я приїду за тобою…
Геник говорив зворушливо, заглядаючи в блакитні очі дівчини, а вона зашарілася і не знала, що на те відповісти.
Хоч, як чекали вони на перемогу, але прийшла ця радість несподівано. Якоїсь інформації з фронту не було, скоріш за все вона до них просто не доходила. Не могли ж місцеві працівниці, або ж фрау Ґерта повідомляти дівчатам, що гітлерівська армія терпить крах і з дня на день в місто можуть увійти радянські війська та війська союзників. Газета «Русское слово» теж мовчала. Єдиний з їх оточення, хто зрадів би цьому, був сусід – син комуніста-тельманівця Ганс. Та чи зрадів?.. Того, що сталося з хлопцем, Віра не знала, бо в той час їх вже зібрали в таборі для відправки на батьківщину. Сп’янілий від перемоги та німецького шнапсу радянський солдат поставив хлопця серед вулиці на коліна і навів на нього дуло.
- Мій батько – тельманівець, – плакав Ганс, надіючись, що солдат знає ім’я німецького комуніста.
- А я так само, як фашисти мою сестру…
Стримати тверду руку ніхто з присутніх поблизу воїнів не наважився (хоча й розуміли, що хлопчина ні в чому не винен), бо тим, хто б став рятівником «фашистського виродка», відразу ж зацікавилися б відповідні військові органи. Далеко не всі визволителі були схожими на відомого радянського солдата, що потрапив на постамент з німецькою дівчинкою на руках в берлінському Трептов-парку.
Забігаючи наперед, скажу, що Маруся в Україну не повернеться. Вона поїде у передмістя Парижу зі своїм коханим Рене. Лише через багато років наважилася приїхати в гості до батьків з чоловіком та двома синами.
Через рік після визволення Геник забере Віру до себе в Карпати, але щось у них не складеться. Молода жінка ніяк не могла завагітніти і в хаті все частіше почав гуляти холодок. Свекруха вже зовсім втратила надію дочекатися онуків і не приховувала свого розчарування невісткою. Жінка прийняла рішення повернутися до матері у місто над Дінцем.
А за кілька років до того… Віра майже бігла з Переїзної станції під гору, на якій стояла її домівка. П’яніла від запахів квітучих акацій та донецького степу, здіймала ногами куряву навкруг себе і зовсім не переймалася запорошеними туфельками, подарованими фрау Ґертою незадовго до від’їзду з Німеччини. До квітчастої сукні чіплялися свіжі зелені реп’яшки, а вона сміючись на бігу зривала їх з пілок, бо ні на мить не могла зупинитися. Вона – дома, жива й здорова, дякуючи долі та фрау Ґерті, дякуючи своїм мріям та надії, яка не полишала її на протязі двох років.
Ключ лежав під камінцем на звичному місці. На ослоні під старенькою куфайкою ще тримав тепло чавунний банячок з вареною картоплею. Для кого мати готувала обід? Вона ж не знала про її повернення… Виявляється – знала. Вночі до неї прийшов той самий сон, який бачила напередодні Віриного від’їзду: дочка упала в колодязь… Але на цей раз сон був щасливим: матері вдалося витягти її за волосся на світ Божий.
18.09.2016.
ID:
689552
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.09.2016 21:14:16
© дата внесення змiн: 04.11.2017 09:44:29
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Коли телефонують, як починаються новини, то дивуюся... Але рада, що сподобалося оповідання 
