Уже мами нема – тато знову один…
Сестро! Знову в Італію їдеш?
І не знає ніхто, як складеться життя,
І чи ти ще його тут зустрінеш.
Бо йому вже роки – цілих вісімдесять…
(Дай Бог стільки також прожити).
Хворий теж, також тиск. Але сам він один…
Вже помилок не можна робити.
Ми зробили уже. Знаєм ми це і Бог.
Ну, а зараз тобі все рішати.
Ти – єдина донька. Думай добре тепер
Так, як з мамою, не мож поступати.
Ваші діти ми є, хоч дорослі уже,
Маєм сім»Ї, та все одно діти.
Мудро Ви поступіть, справедливо зробіть
У Вас всі одинакові діти?
Зрозуміємо Вас, бо Ви є рідний нам,
Та і дітям батьків не судити.
Буде все тільки так, як захочите Ви.
Вам, не нам, треба зараз рішити.
Щоб колись ми могли тут зібратися всі,
В цій хатині, в родинному колі,
І згадати добром тих, кого вже нема,
Та не бути, як ті, що в неволі.
Розказати про все , про проблеми в житті,
Помогти і пораду теж дати.
Не відлюдками бути, а бути людми.
Злість у собі не можна тримати.
Як тримати її - то хвороби страшні,
То лікарні, проблеми великі,
А ми свої усі, усі рідні ми є.
Будьмо мудрі, не будьмо ми дикі.
І як скажите Ви, то і буде все так-
Вам видніше, раз Ви так схотіли.
Ну, а ми хочемо, щоб ви з кимось були з нас;
З нами жили і внуків любили.
Нам приємно буде, що Ви вже не один ,
В теплій хаті спите, неголодні.
Радо прийдем до Вас допоможемо Вам-
Це обов»язок наш , ми з цим згодні.
І прийшовши колись на гостину до тих,
Хто залишиться в батьківській хаті,
Хочем добрими будь, пригощатись чим є,
А не бути , як звірі рогаті.
Так завжди в нас було, коли мама жили,
Цю традицію - нам відродити.
Бо ми - діти її, і це пам»ять буде
Її пам»ять не можна сквернити.
Все буде тільки так , як наш батько рішить,
Ми не хочемо встряти в рахубу,
Є у цьому житті стільки всяких проблем –
А одної лиш досить на згубу.
Кажу вам я це так, батьків син, а ваш брат:
Ми, Кузі, всі одної натури,
Мудро це все зробім, всі проблеми рішім,
Щоб з нас не сміялися кури,
Щоби з радістю ми, приходили сюди,
Нас чекали і нас всіх любили,
Посиділи ми просто у домі батьків,
Італійської кави попили.
А коли вже додому пора буде йти,
Усміхалися нам, ми раділи,
Нас просили, щоб ми приходили іще –
Ми від щастя аж просто дуріли.
Бо життя це трудне і коротке таке,
Нам ще жити і внуків дружити,
Пробачати усім, якщо десь щось не так –
І за це нас Бог буде любити.
Кузь С.М. c.Банилів
10.10.2012 р.
ID:
692069
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 02.10.2016 19:54:54
© дата внесення змiн: 02.10.2016 19:54:54
автор: kuzsm1957
Вкажіть причину вашої скарги
|
