«Крім картин і книг
І галявини – сорок кроків
Що лишило мені життя?»
(Вільям Батлер Єйтс)
На заході Ірландії, в графстві Ґолвей стоїть замок Менлоу або ірландською Мон-лох –«Замок маленького озера». Цей замок здавна належав шляхетній родині Блейк. У 1910 році сталася така подія. У замок викликали акушерку, вона досить пізно їхала в цей замок крізь ліси і хащі – замок стоїть в глушині. І по дорозі вона побачила фейрі, що танцювали в колі на лісовій галявині і було чути чарівну музику. А через деякий час 26 липня 1910 року в замку сталася пожежа і всі загинули. Тіла всіх загиблих знайшли, в тому числі служниць. Але тіло юної леді Елеонори Блейк пропало безвісти. З усієї родини вцілів тільки юний 16-ти річний Улік Блейк, що був на час пожежі в Дубліні. Але через кілька днів його знайшли мертвим в машині. Замок був закинутий і нині перетворився в повні руїни, що заросли плющем і диким виноградом. Відвідавши не так давно замок Мон-лох я довго блукав серед його руїн слухаючи тишу, раптом згадав, що у Єйтса є «Стіни і плащ», а тут стіни і плющ, а потім написав таке:
Творцю хвалу співає плющ
Крізь морок вікон-зіниць
Крізь тьму, де світло вітає ніч
І перед мороком падає ниць,
Ми всі безсилі, ми всі лиш тіні
Позаду безодня років.
Що наша плоть? Нетривке миготіння
Витвір несказанних слів.
Там, за межею, там, за стіною
Буття, що як гніт догоря
Нам сниться минуле, нам сниться життя
Наше. Чи то чужих людей, нам сниться зоря
Прийдешнього і того – за межею. І тло
Страшної казки і наша дійсність. Пройшло.
Проминуло. Сто поколінь
Бачили тут одне:
Трава, вода і плющ на стінах,
І наше життя скляне:
Скалками гострими і кришталевими
Дні. Музика вічності, хащами, хащами йти.
Думаєш справжній, думаєш сущий – ти?
А там за стіною, там за межею
Там, де ми всі малі.
Істина ходить, істина бродить
Там – в чорноті землі.
Примітка: На світлині - руїни замко Мон-Лох.
Дякую Вам, Шоне. Річ, як завжди - дивовижна, сповнена мудрості і глибини. Певно, у всьому так - якщо зупинити мить, усе обплітають плющі, чи замітають піски...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Пане Маклехе... Щойно відписав пані Любові Шемет на її вірш про відвідини рідного краю, що мабуть співпадає з настроєм вашого вірша, тому повторюся: Дуже вірно передано настрій і події, що нас супроводжують по життю. Біжать спочатку непомітно, а далі з неймовірним прискоренням роки... Кудись біжимо перечипаючись до якихось цілей, досягнень, пізнаємо земний привид щастя, який висклизає з рук... А вже й друга половина життя, а може й остання четверть... Хто зна... Відходять рідні душі - зрозуміло, коли старенькі, не зовсім - коли молодими... Серед них вже і однокласники... однокурсники... На селі, особливо коли рідко буваєш, нові дорослі люди (ті, що були при нас міленькою мало значущою дітворою)... І хоч все і закономірно, а вже змінилося, і стало відчудженим і незнайомим, як і ти для них... Бо вони живуть у своїх настроях і своїх побігеньках за примарним земним щастям, якого звісно ніколи не було і не буде, бо ми тут на землі лише для проходження іспитів на звання ЛЮДИНИ. Така наша ПРАВДА...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
а хоче серце і в справжність увірувати, і в сущність втілитися - бо йому таки незатишно від відчуття тлінності, забуття і скороминущості всього у світі...
чи сущі ми... - ?
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, друже! 
містично
