Дощило, як листям, горем. У горлах підбитих качок старих
Затихло літо. Тепер лихоманить і тінями ніч сукровить.
Вона вся вогняна. Здається, її волосся руде - горить.
У неї не тільки шкіра, а й навіть ніжність чомусь сурова.
Стирає хрести на зап’ястках. Старіє сезонно сама.
Маскує щоденну осінь. Ще втомна мить – і почне сивіти.
Її виліковно мертва й моя вже злочинно жива зима
Вишкрябують на парканах: «То що? Наздогнати зможемо літо?».
Приходять люди. Прозорі. З її лицем. Надовго лишившись тут,
Усім квитки роздають - додому. Невпинно про щось говорять.
Я знаю її з дитинства. У нас одночасно з’явились тату.
У неї – на перехрестях. У мене – снах, що впадають у море.
