Давно, уже здається, не малий.
Але коли сім’я об лід ламається,
Твій тил тріпає грані почуттів -
Всі межі безтурботності стираються.
Той дім, куди тремтливо до зими
Верталися із всіх куточків світику,
Тепер із нього хочеться втекти…
Здається, так простіше: не любитиму.
На грудях враз осілася печаль
І скроні оживили ультиматуми:
Або кидаєш, або просто йди!
Мов серце навпіл стрічкою строкатою.
Образ нанесених так просто не змести,
І правди їдкої в шухляду не сховати:
Чи ти здасися? Чи здолаєш ти?
Чого від тебе лишиться чекати?
Із скла очей от-от прорветься біль -
Серветкою краплинки затирати.
Чи так тобі отой потрібен хміль?
Щоб рідне та об пляшку розбивати.
