Зоряна ніч. Думки, ідеї і безглузді спроби забути
тебе...
Ти - моя власна форма патології. Невідома,
ірраціональна і навіть вбивча.
Намагаюся зрозуміти суть цього казусу, блукаю
між лабіринтів правди, але цю правду вже нікуди
діти. Спогади про тебе примушують мене плакати і
писати, викликаючи при цьому лише перманентний
біль.
Я відпустила тебе. Ти вільний. Навіть не буду
намагатися повернути тебе, немає сенсу боротися,
бо ти сам від мене відмовився.
Я просто зникну. Завалюся у себе, як у прірву.
Замету за собою усі сліди, розправлю крила і піду в
тишу.
Та ти згадуй мене! Згадуй мої слова, дотики, мій
запах, погляд, такий ніжний і щирий. Заплющ очі і
скуштуй знову на смак ці солодкі й водночас терпкі
поцілунки. Відчуй в собі моє тепло. Я хочу бути в
тобі хоча б маленьким джерелом світла. Хочу, щоб
ти бачив мене в своїх снах, відчував на собі, ніби
приховану весь цей час, ласку.
Аналізую. Шукаю свої способи переломити цю
ситуацію. Дивлюся на себе в дзеркало і бачу в
своїх очах якусь пасивність. Ти отруїв мене своєю
байдужістю. Наразі моє серце ще не готове
посміхатися.
Згадую цитату А. П. Чехова: "Страждання ведуть
людину до досконалості". Мабуть таким настроєм і
цією ситуацією треба насолоджуватися.
Та це вже справи часу і статистики...