(за мотивами поеми М. Некрасова
"Поет і громадянин")
Ласкавий, сонний, теплий, літній вітер
Вітрила заколисує привітно.
Гроза мовчить, у сяйві сонце-дня
Із хвилями курличуть небеса...
Біжить вітрильник гарно і надійно,
І серце у мандрівників спокійне,
Неначе замість тверді корабля
Під їхніми ногами є земля…
Та вдарив грім, і буря стогне й квилить,
І снасті рве, донизу щоглу хилить,
Тепер не час для шахової гри,
Пісні чекають слушної пори!
І навіть пес про небезпеку знає,
Шалено й голосно на вітер лає,
Немає більш важливих в нього справ,
А щоб робити ти, поете, став?
Невже в віддаленій каюті темній
Читав би вірші, пристрасні й натхненні,
Лінивців вуха лірою втішав
І грізний гуркіт бурі заглушав?
Гроза шумить, хитке Свободи судно
Жене в безодню, темну і безлюдну,
Поет кляне ворожі грізні хвилі,
Простий громадянин мовчить і хилить
смиренно голову свою в ярмо,
йому свобода й рабство - все одно…
***
(оригінал)
Гроза молчит, с волной бездонной
В сияньи спорят небеса,
И ветер ласковый и сонный
Едва колеблет паруса,-
Корабль бежит красиво, стройно,
И сердце путников спокойно,
Как будто вместо корабля
Под ними твердая земля.
Но гром ударил; буря стонет,
И снасти рвет, и мачту клонит,-
Не время в шахматы играть,
Не время песни распевать!
Вот пес - и тот опасность знает
И бешено на ветер лает:
Ему другого дела нет...
А ты что делал бы, поэт?
Ужель в каюте отдаленной
Ты стал бы лирой вдохновленной
Ленивцев уши услаждать
И бури грохот заглушать?
Гроза шумит и к бездне гонит
Свободы шаткую ладью,
Поэт клянет или хоть стонет,
А гражданин молчит и клонит
Под иго голову свою...
