Хлюпоче вітер в піднебесній,
І стогне криком сизих хмар.
За що клянеш мене ти, страх тілесний,
Коли живу тавром земних примар?
Їх пальці риють нам могили,
Зривають кігті об рудий метал.
Спаплюжили зелені схили
І мовчки тішаться з дзеркал.
А ті скляні бездушні глиби
Накрили світ безатомних речей.
Смієшся ти у їх прозорі шиби,
Торкаючись його плечей.
Для тебе він, безсмертний бог,
Що в тінях правди дім будує,
І голову поклав на вічний епілог.
Живим мелодію твою почує.
