В епоху сорому я ство́рю інший світ,
Де не ганебно мати власну думку.
Там ба́тьківський ожи́влю заповіт,
Там сіятиму славу, а не муку.
І, може, мене знову проклянуть,
Зненавидять за те, що відвертаюсь…
Але та прірва, в яку всі ідуть
Мене не кличе, я її цураюсь!
Досію поле тут на пустирі,
Де лай собак і вічна холоднеча,
Де поселились погляди криві,
Де їсть серця пихата ворожнеча…
Тут все одно колись запахне цвіт,
Піде у ріст зерно, полите кров'ю,
І огляне́ться весь пропащий світ,
І замилується правдивою красою.
А я до прірви вперше підійду,
Дістану звідти всіх, хто заблудився,
І подарую всю оту красу,
Народові, який її гнітився.
31/01/2016
ні, акценту не змістив. ідея така: нехай народ кориться лише красі, бо то не сором – а більш нікому й нічому не кориться. оте ваше "гнітився" геть незрозуміле
"лай" не годиться; "озирнеться"; напишіть "народові – щоб він лиш їй корився"; наголосів не треба
Сніжана Репеченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, дещо точно підмітили. Можливо, кінцівку треба змінити, але дана поправка в останньому реченні не підходить.. у Вашому варіанті змінюється вся суть вірша, адже я поставила акцент на тому, що народ не поважає істинні цінності, і лише сам прийде осмислення правди, спіткнувшись на помилках і побачивши її плоди. А заставляти коритися це вже інша тема і вона мені не до душі
