«Дай мені силу на пісню,
на плач, на прокляття
Розуміння даруй, щоби ясно сказати
Слово скорботне про втрату...»
(Давтак Кертог)
Пам’яті Сергія Нігояна та всіх розстріляних і закатованих тої зими 2014 року.
Я загинув за вашу свободу,
Я загинув за вашу країну,
На площі повсталих каменів,
Під небом важким зимовим
Серед людського виру.
Я прийшов з країни камінної,
Країни давньої і сумної,
Країни вохри і сонця,
Що опалило гори
І лишило так мало
Фарб, кольорів, трави,
Країни каменярів - теслярів тверді,
Гір високих і води чистої,
У вашу країну заквітчану
Світла і тихої радості
Я був так відверто закоханий,
Я читав вірші на площі
Серед людей, що стали вільними,
Серед міста, що дивилося в небо -
Синє, цвяховане золотом.
Мене вбили, щоб вас залякати,
Щоб відібрати у вас мрію,
Мене вбили у День Надії
День свободи вашої і єднання,
Я загинув перший - за правду,
Перший, серед полеглих,
Пам’ятайте про нас...
Мабуть, Київ ще не бачив такого похорону. Це були перші вбиті наші журавлики із нині численної зграї. Під невимовно жалібну «Плине кача», неосяжне море людей скандувало «Герої не вмирають!», а з величезних екранів Сергій Ніґоян читав Шевченка...
Спасибі Вам, Шоне!