Колись я мріяти уміла
І сонцю усміхалась я.
Тепер любов свою я залишити не зуміла
І залишитись з ним я не змогла.
Ні, я не хочу тебе залишати
У думках, мріях і снах,
І воліла б навіки не знати
Про любов, що палала в очах.
Ти любив мене. Про це знала я.
Й знали усі, хто хотів про це знати,
Та, напевно, любов ця твоя
Тільки мить, тільки проміжок часу.
А тепер я дивлюсь у вікно.
Бачу щастя всміхнулось комусь.
"Не тобі! Не тобі!" -
Стукотить серце в грудях.
"І знову весна не твоя" -
Щебечуть птахи у саду.
"Підожди! Підожди! Зачекай-зачекай!
Він на крилах летить вже до тебе.
Та ні напевно то не ти!
То із нею прощатись він лине!"
"Прощавай, не чекай
Люба, кохана Лілеє!.."
Й знову тихо шепочуться квіти,
І та любов, не може в серці моєму мліти
І мушу я самотою зігрітись
На спаленій тобою душі.
Та весна була дуже красива,
Ця весна - дивна, холодна й смутна.
І хоч дивлюсь тобі я в очі,
Все одно не палає кохання юрба.
Засвітились свічки полум"яні,
Застогнала дівоча душа,
Та нея вже плачу від твого "кохання",
А вона, а вона, а вона!
