« ...то потухне, то погасне»
Загадка
Яку не обирай дорогу,
а доля все одно одна.
Проснувся рано, – слава Богу!
А ні – то де її вина?
Усе журбою даленіє
на роздоріжжі суєти
і запорошує світи,
аж поки чорне побіліє.
Жовтіє в'януче зело
і укриває листопадом
усе, що ніби й не було
перед буянням і парадом.
Буває, що іде у сни.
Але ніколи не буває
у неї злої чужини,
аж поки рідне покусає.
Тоді не мила і вона.
На небо марно сподіватись,
і поки сниться ще весна,
не поспішаю просинатись.
Буяє літо затяжне,
і осінь пізня, і дочасна
здається не така нещасна...
Але очікує мене
не так веселе, як сумне
усе, що тліє, а не гасне.
Невесела дорога... Чому комусь здається "дотепненько", іншим – "загадково", а більшість взагалі мовчить? На мою думку – тому, що за феєрверком антитез і астеїзмів (хоч і вдалих!) десь на середині вірша втрачається ясність, про що йде мова: про долю, про осінь чи ще про щось.
А закінчення –
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так і є. Все прочитується у контексті назви і перших двох рядків. Тільки поетеса розуміє, що йдеться про осінню долю поета - звичайної людини, зазвичай позначеною абревіатурою ЛГ.