Доленосна маршрутка
Тато дуже голосно розмовляв по телефону у якійсь важливій справі… І цим самим розбудив свою донечку. Маринка встала, потягнулася , ліниво підійшла до вікна й відслонила штору. Світло увірвалося до маленької затишної кімнатки і на душі одразу стало веселіше. Дівчинка пожвавішала, глянула на книжкову полицю в пошуках чогось цікавого…
- О! А мама його нещодавно шукала! – пробелькотіла Маринка, замітивши серед книг альбом. Витягла, повертіла його в руках…
Дівчинка кинула пару подушок на підлогу (для зручності) й вмостилася на них, почала розглядати фотографії. Вона поринула у ті часи, коли її ще не було на світі… Ось мама й тато разом в Карпатах. Їм тут десь сімнадцять-вісімнадцять років… А ось вони вперше святкують разом Новий рік… А тут фотокартка з весілля… А з чого все почалося? Вони сиділи в школі за одною партою? Чи їх познайомили їхні друзі? А може… Можливо вони познайомились в лікарні? Мама , допустимо, прийшла провідати однокласницю і в лікарні, в коридорі чи на сходах зустріла його, свого майбутнього чоловіка? Батьки ніколи не розповідали як вони зустрілися. Але ж вона, Маринка, їх і не питала…
Зарипіли двері і в кімнату зазирнула мама. Її погляд одразу впав на «гніздечко», яке звила собі її донечка, і усмішка розквітла на обличчі жінки.
- Мамо, я знайшла той альбом,який ти шукала! – повідомила Маринка.
- Ти собі так добре вмостилася! Пустиш мене до себе в «нору»? – запитала матір.
- Звичайно! Разом погортаємо фотографії! Залазь! – дівчинка була рада, що матиме можливість поставити запитання, яке сьогодні вперше навістило її голівку.
І ось мама й донька разом передивляються фотоальбом, коментують його й ніжно усміхаються одна одній. Чудова картина, чи не так? Врешті, Маринка вирішила поставити питання, яке досі їй не давало спокою . Вона очікувала на цікаву розповідь з минулого.
- Що ж… То був переломний момент у моєму житті. Випадок, який змінив долю двох підлітків… Я знала, що ти колись про це запитаєш… Але ти б, напевне, хотіла дізнатися детальніше про той день. Не повіриш, але в мене ще зберігся щоденник…
- Ти вела особистий щоденник?
- Був такий грішок… Зараз принесу. – мама підвелася й рушила до дверей. Через кілька хвилин вона повернулася з товстеньким зошитом в руках. – Ось і він! Тільки я б хотіла зробити невеличкий вступ.
- Ну давай, кажи. Я не проти вступу, але, будь ласка, чим по швидше, бо дуже хочу чим по скоріш перейти до основної страви!
- Що ж тоді швиденько скажу те, що хотіла. Словом, усе розпочалося одного літнього дня… А точніше 10 червня. Мені тоді було 15 років. Ти ж знаєш, я була відмінницею і брала активну участь у шкільному житті. Жила в селі … До міста близенько ,тому ,зазвичай, добиралася сама. Їхала 10 або ж 25 маршруткою. А ще у мене вже тоді був поганий зір! Це так, потім зрозумієш до чого тут все це… Все, що я хотіла сказати , я вже сказала. Приступимо до читання?
- Ага! – вигукнула Маринка. Матір влаштувалася біля доньки, знайшла потрібну сторінку і почала читати в голос.
**********************************************************************
20того червня
Сьогодні я хотіла побути вдома - повалятись в ліжку , подивитись якийсь фільм чи почитати книжку… Жара була страшна! Тому й не хотілося вилазити на двір. Прокинулась десь по десятій. Мама і моя сестричка вже гриміли в кухні баняками. Я пішла до них, настрій у мене був ліниво-радісний…
- Добрий ранок! – промовила я.
- Добрий! – відповіли мої любимі дівчатка, - ми тут млинці жаримо! Сідай снідати!
- Я вам допоможу... - сказала я і взялася до роботи.
Софія щось без упину розказувала! Про друзів своїх, про те, що канікули вже і як добре віддихати… А ще про якийсь фільм розповідала… От так дружно ми «заварганили» сніданок і все за собою прибрали.
Коли за сніданком збирається ціла дружня сім’я, - що може бути краще? Хороший початок ще одного чудового дня. Ми з Софійкою помили посуд і я повернулася до своєї кімнати. Взяла книжку й поринула у неймовірний світ… Світ сповнений чарів та барв… Я подорожувала ним й насолоджувалась кожною хвилиною проведеною там. Книжка – більшої магії я ще в житті не зустрічала!
Але мою подорож перервав телефонний дзвінок, дзвонила моя подруга, президент школи, й повідомляла , що о другій я маю бути біля школи.
- А для чого?
- Як це для чого? Надя, ти що забула?
- Про що?
- Сьогодні в директриси день народження! І ми, тобто усі хто бере активну участь у житті школи, мусимо її привітати . Ми ж на минулому тижні плакат робили, пам’ятаєш?
- Ну так… Але про сьогодні мене ніхто не попереджав… - винувато пробелькотіла я.
- Тепер попереджаю. Зараз перша , тому через годину! І не запізнюйся! Будемо вручати їй плакат і подарунок… До речі, про подарунок… Ти скидувалась? Вже здала гроші?
- Так, вже давно!Слухай за годину… А якщо я не встигну! Могла б і раніше попередити!
- Встигнеш! Попробуй тільки не встигнути! А раніше в мене до того руки не доходили! Все як завжди на мені… А! Я ще забула сказати! Кожен має від себе якесь невеличке привітання придумати. Пару речень. Але красивих таких… Говоритимемо їх по черзі, коли вручатимемо подарунок. Не забудь!
- Що? Ще й привітання?! А його я коли встигну придумати? Ти, все таки , безвідповідальна!
- Я ж кажу: ма-лень-ке! Це ж легко! І я навіть дуже відповідальна! Все, пака! Час пішов, чекаю на тебе біля школи, під колонами!
- Але … - я не встигла договорити , адже вона безцеремонно кинула слухавку. Гудки…
«Відповідальна, кажете… Вона? Ви точно нічого не переплутали?» - подумала я. В той момент саме так хотілося сказати завучу з виховної роботи і добавити : «Коли будуть перевибори президента?». Але ні! Я б так не вчинила!По-перше тому, що вона моя подруга. А по-друге – вона справді класний президент!
Як би я не хотіла в той день вилазити з дому, та все ж мусила! Повідомила матір про те , що мушу їхати до школи й переповіла коротко ту телефонну розмову.
- На жаль, інколи доводиться робити те, чого зовсім не хочеться! – сказала мені мама.
- Еге ж… Тому я швидко вдягатися, збиратися, а тоді – в дорогу!
Зібралася я доволі швидко. Йшла до зупинки й думала про те, як добре було б зараз вдома…
**********************************************************************
Маринка слухала уважно й старалася не перебивати , та врешті не витримала:
- Мамо, це все , звісно, дуже цікаво, але ти розказуєш не те, що я хотіла б почути! Мені цікаво не про школу, а про те як ти вперше зустрілася з татом!
- Яка ж ти нетерпляча! Зараз до того ще дійде! Все по порядку… Але якщо тобі не цікаво… то… То я не читатиму далі…
- Та ні! Що ти! Мені дуже цікаво! Продовжуй, будь ласка…
- Гаразд, але слухай і надалі не перебивай! Отже, де я зупинилась? Ага! Тут…
**********************************************************************
На зупинці стояла досить довго. Знудилась, ходила туди-сюди… І дивлюсь – десятка під’їжджає! Ну я одразу й почала копирсатися в сумочці в пошуках гаманця. Знайшла, витягла гроші і ледве встигла забігти в маршрутку. Мені навіть вдалося зайняти сидяче місце, а це неабияке досягнення! Ну ось їду й вдивляюся в обличчя людей… Такі різні! І за кожним лицем своя доля, своє життя. Враз відчула себе Шерлоком Холмсом й почала аналізувати зовнішність та одяг пасажирів, вигадувати їхнє життя-буття…
Але час йшов , а моєї зупинки все не було… І тоді я нарешті почала вдивлятися у вікно. Довго не могла повірити очам, адже чомусь нічого не впізнавала. Людей поменшало і , оскільки я сиділа ближче до переду, я змогла зсередини розгледіти на передньому склі , на папері надрукований номер «10». Все правильно… Чому ж тоді…? Але маршрутка різко повернула і на переднє скло впало більше світла, й раптом «12» перетворилося на «42»! Я мимоволі зойкнула. Відчула себе дурною й страшенно неуважною! Але я така і є… Самокритика – це чудова річ. Краще визнавати свої вади самому, ніж тобі про них повідомлять інші… Але найбільше мене підвів зір… Моя злощасна короткозорість!
Словом, я перелякалася, але одразу спробувала себе заспокоїти: « Нічого страшного! – думала я – Подумаєш : недобачила й переплутала номер маршрутки! Скоро буде кінцева, маршрутка розвернеться і я поїду додому!»– в душі відчувала страх, боялася вийти з транспорту, боялася цього чужого місця… Мандраж охопив мене, та я спробувала заспокоїтися, вгамуватися… І тут я згадала : « Школа! Треба подзвонити й повідомити що… Що я трохи запізнюсь або ж взагалі не зможу приїхати! Мовляв непередбачувані обставини вирішили все за мене!» . А ще я хотіла подзвонити подрузі чи мамі… Бо потребувала підтримки. Тому почала шукати телефон. Але, переривши всю сумочку , я зрозуміла, що забула його в дома. « Ну… «Хто спішить – той людей смішить!» і то абсолютна правда.» - подумалось мені.
А страх все дужчав. Я сиділа на тому триклятому сидінні й не могла поворухнутись. Я не плакала. Поки що ні. Намагалася відволікти себе думками… Та ось кінцевої все не було і не було… Я нервово зиркнула на годинник : «Вже година пройшла з того часу, як я сіла в цю пекельну маршрутку! А ще стільки ж часу , щоб повернутися додому! Точно додому, бо до школи я вже точно ніяк не встигну! Куди ж я заїхала?». Відчай оселився в моєму серці.
Ми виїхали з-за повороту і відкрився чудесний краєвид! Але мене він лякав… Людей ставало все менше, а ми заїхали в якусь глуш! Це був якийсь фільм жахів для мене, навіть попри те, що надворі - білий день! Я зібрала сили в кулак й підсіла до жіночки , яка сиділа позаду водія. Перед нею була стіна з різними оголошеннями , а зокрема там був маршрут, яким ми їхали. Я втупилася в нього, а тоді запитала в тої жінки:
- Вибачаюсь, а ви не підкажете скільки ще до кінцевої?
- Хвилин десять… - відповіла вона.
- А ви де виходите? – мені чомусь не хотілося з нею розлучатися – підтримка хоч якась! Людина вона нормальна… А без неї страшніше буде… Взагалі я була страшенно налякана!
- На наступній зупинці. А вам куди?
- НАЗАД МЕНІ, НАЗАД! – вигукнула я на підсвідомому рівні. І ця моя коротка репліка була просякнута наскрізь усіма тими емоціями, які мені довелось пережити. І тільки зараз я замітила, що плачу! Паралельно з тим , як я почала говорити , коли почали литися слова, тоді почали литися й сльози…
- Може ви тоді вийдіть , перейдіть через дорогу й сядьте на маршрутку, що їхатиме в зворотну сторону… - розгублено й водночас з жалістю промовила жінка, а її здивований погляд застиг на моєму обличчі.
- Не вийду я, НЕ ВИЙДУ! – не знаю навіщо я повторювала двічі… Боюсь, та жіночка подумала, що я якась ненормальна. А й справді – я була на межі! Але маршрутка зупинилася і вона швиденько вийшла.
А я чекала… Чекала на кінцеву. А зі мною чекав і мій страх. Але він чекав не кінцевої, ні! Він чекав ще одної можливості, щоб нанести удар.
І ось нарешті – кінцева! Але маршрутка не розвернулася. Водій заглушив мотор, вийшов і пішов у якусь халупу. Це був неочікуваний поворот! Що ж… Я зібрала рештки своїх сил і вийшла з того жовтого пожирача людських душ. Я блукала туди-сюди, хотіла людей якихось зустріти… Щоб допомоги попросити… А тут нікого… «Клята глухомань!» - подумала я. Хотіла вже йти шукати попередню зупинку, але на це мені не стало відваги. Я досі плакала. Досі! Розчавлена тими подіями сіла на тротуар і ревла …
Аж раптом відчула легенький дотик руки… Підвела голову й зустрілася поглядом з хлопцем. Старший за мене на кілька років і неймовірно симпатичний! Смарагдові чудесні очі й такі милі ямочки! Я відчула як в животі порхнули метелики.
- З вами все добре? Вам допомогти? – запитав він солодким голосом, як мед. Метелики знову заметушилися й ніяк не могли заспокоїтись! Інколи , навіть дзеркала не потрібно, бо й так знаєш – ти червона як буряк! То був саме такий момент. Щоки пашіли, метелики порхали і серце без упину стукотіло… В той момент я зрозуміла, що вперше закохалась. Знала чомусь, що можу йому довіряти, розраховувати на підтримку. Я й розповіла все. І він зрозумів, заспокоїв… Сказав так само солодко : - то водій завжди туди йде… Це наше місцеве кафе. Зараз люди почнуть заходити і він скоро вийде. Не переживай! Зараз поїдеш додому! Навіть не сама! Я з тобою поїду, щоб не страшно було, проведу…
- Дякую! – щиро сказала я.
- Мене Максим звати, а тебе як?
- Надія…
- Гарне ім’я ! – сказав юнак і , продовжуючи розмовляти , повів мене до маршрутки. Ми сіли з самого заду й чекали на водія. А Максим продовжував розпитувати мене й розповідати про себе. І я вже не плакала!
Ми балакали про все й одразу, безперестанку! І коли під’їжджали до моєї зупинки, то здавалося ніби ми знали одне одного все життя. Він мене провів до самого дому і я запросила його на чай, познайомила з батьками і сестрою. А коли настав вечір нам довелось прощатись, ми обмінялись телефонами.
Максим пішов і я очікувала, що мама сваритиме за те, що я привела чужу незнайому людину в дім. Вона ж натомість сказала так : « Хороший хлопець цей Максим! Ви біля школи сьогодні зустрілись?». Я відповіла : «Ні, в Винниках!», а мама глянула на мене круглими очима й попросила пояснити. Ну, і я , звісно, пояснила!
Р.S. Це неймовірно, коли метелики порхають у тебе в животі! Неймовірно , що доля зробила такий несподіваний поворот і звела мене з найчарівнішим хлопцем у світі! Дорогий щоденнику, скажу тобі по секрету: Я ЙоГо ЛюБлЮ ! І сподіваюсь, він мене теж… Надобраніч!
************************************************************************
- Такий милий пост скрип тум! – вигукнула розчулена Маринка.
- Тааак, й справді милий…
- А що було далі?
- Далі? Далі наші стосунки продовжували розвиватись. З того часу ми часто зустрічалися, гуляли, ходили в кіно… А коли не мали можливості зустрітися – просто говорили по телефону чи переписувалися есемесками. Знаєш, я багато чого зрозуміла після того випадку… По перше – ніколи не треба втрачати надії. По друге – не варто розчаровуватися. Адже інколи найгірший день у житті раптово стає найкращим! По третє – не робити висновки з першого погляду на ситуацію. Ось спочатку для мене це була пекельна маршрутка! А виявилось, що вона доленосна! А ще я зрозуміла , що один день здатен змінити ціле твоє життя!
- Мамо… Знаєш, це так романтично! А на рахунок того, чого тебе навчив цей день… Він і мене навчив багато – з твоїх слів! – засміялась Маринка.
- Чого саме?
- Усього того, що й тебе! Але ще я зрозуміла, що найкраща, найцікавіша казка – це реальне життя. – дуже серйозно промовила дівчинка.
Мама й донька ще довго розмовляли, а тоді продовжили переглядати альбом. Маринка пишалася, що матір розповіла їй таке чарівне , таке особисте й таке важливе… Поділилася з нею своїми спогадами. Вона відчула, що вони більше ніж матір і донька, адже довіряють одна одній. Як хотілося б, щоб в усіх панувала така гармонія й довіра!
ID:
599638
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.08.2015 13:22:46
© дата внесення змiн: 14.08.2015 13:27:28
автор: Кшися
Вкажіть причину вашої скарги
|
