Я чула тишу за своїм вікном.
А потім дощ аж схлипував до ранку.
Я йому ставлю ліженько на ганку.
Та він босенький тинявся селом.
І свої довгі ніженьки сколов,
А личенько від сліз аж некрасиве.
Та бачу,що й волосся в нього сиве.
Тепер йому чомусь не до розмов.
Образився на мене?Та чому?
Із смутком пила каву з шоколадом?
Крутив нам вітер фільм із зорепадом.
Та вірна я була лише йому...
Щоб піднятися в небо-потрібно все зайве лишити,
Не тягнути образи в душі,що живуть десь в куточку.
Щоб піднятись високо-потрібне бажання так жити,
Щоби миті всілякі собі смакувать по ковточку.
Щоб піднятись високо-потрібна одненька драбина
З хмарок зовсім маленьких,що ниткою дощик тримає.
А другою рукою хреститись,бо ти є дитина,
Котру Боженько щиро до себе завжди пригортає.
Гарні враження... від дощика і Вашого вірша, Відо! 
Ніжна краса. Хочу каву з шоколадом, а потім на драбинку
