Сніг падав на спини терплячих трамваїв,
на зошити, списані з краю до краю,
на наші конспекти в заплаканих сумках,
на скуті слова в потайних візерунках,
на брови дівочі, на пальта кудлаті,
на хлопців, що прагнули щось розгадати,
на те, як ми вперше почули: «колеги»,
на мріючий привид майбутніх трагедій,
що змерзло тремтів, як спішили на пару
по тих кучугурах, що вздовж тротуару
згребла, як завжди запізніла, машина,
що колію вчасно розчистить повинна
була, щоб не мерзли ми вдвох на зупинці
з шугаючим льотом чуттів наодинці,
щоб очі в пухнастих засніжених колах
забути могла--й не забула ніколи...
Вікторія Торон
У Ваших віршах стільки ностальгії і навіть смутку, а щастя і радість виглядають парадоксом, тому що співпадають із переміщенням ЛГ у "мір іной" або здаються обіцянкою, яка так і не була виконана. Еееех...!
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Меланхолія-один із найстабільніших станів.
Що б не сталось--ти в стані готовності, тут є свій виграш.
