А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви.
Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони.
Сергій Жадан
Печаль мене застигла в вокзальному повітрі,
В мені ж вона проявиться вночі.
Під проливним дощем моє життя є ритм,
Та щастя моє в тому, що дощіть.
Ти знав чим пахне дощ? Для мене – хіба вірой,
Той, що несе в собі надію – новий день.
В часи на кшталт таких ніхто вже й не потрібен,
Ніхто, з оточуючих смуток мій, людей.
Спитаєш ти мене: «Який на смак він, дощ твій?»
Скажу: «Як та дитяча карамель,
Що стерлася із пам’яті, пішла в долину мрій»,
Лякаючий дома, дворняг, людей.
Тепер спитай, що я. Триєдність декадансу,
Символіки та імпресіонізму,
Безмежний пошук світла у ногу з резонансом.
Осудження: «Грішно́ бути артистом».
І вільним бути грішно, таки такі закони,
Тому ми навіжені маргінали.
В ночі безмовнім шепітом руйнуєм перепони,
Вином із забуття їх поминаєм.
Ти скажеш – «Не з ума!», та я по волі в трансі,
Чого вам не прийняти, філістери.
Тож ти махнеш рукой, а я віддамся танцю,
Кидаючи кайдани ці мерзенні.
