Лина Костенко «Берестечко»
Часть 15
ИСЧАДЬЕ АДА. ДЕРЬМО В КАФТАНЕ.
Вину мог на себя взять, всем сказав:
«Причём здесь пани?!»
Сказал бы: «Каюсь. В том моя вина!»
А он пошёл в отказ, сказав что: «То одна она».
Какой же ты козёл пресучий!
И кто возился б в твой язык?
Когда ты мимоходом, и при случае
Казну раскрадывать ночами уж привык.
А лучше ли тебе, поддонку, стало,
Что в меня пальцем тычут от Днепра до Вислы?
И, что Гелена рыжую головушку склонила,
Когда с тобою да на тех вратах повисла?
А В ГОЛОВЕ МОЕЙ ПРОНОСИТСЯ ЛИШЬ ЧЁРНА КРУГОВЕРТЬ,
Ну разве ж я приказывал? И я ли выбрал смерть?
КОНЬ ТАКОЙ ЗЕЛЁНЫЙ, ГРЯЗЬ ИЗ-ПОД КОПЫТ,
В жилах твоих, сын мой, кровь моя кипит!
Ты ж таким удался. Что ж ты натворил?
Ты отца родного без ножа убил!
То при встрече с турками оскорбишь ислам!
То подпалишь бороды из Москвы послом!
То ты в самом пекле будешь вновь в бою!
Что ж возненавидел так мачеху свою?
Я Ж УЧИЛ, ЧТО НА ДЕВИЦУ
Глядеть косо не годится!
Что ж ты вырос рыцарем,
А не душегубом?
Не грешил бы, а берёг
Душеньку свою бы!
Я УГАСАЛ, Я УГАСАЛ,
А эту боль, горячую, как угли,
Не забывал и Бога вопрошал:
«Когда покой и равновесие наступит?»
Жена было, как след змеи,
Как кубок с ядом недопитый.
Она – отрава дней моих!
Я был унижен и разбит был.
Я пил, я мучился. Не спал.
Боясь насмешек, как ловушки.
И поражение познал
Я, как итог тоски и грусти.
ГЕТМАНСТВО ЛИШЬ ФЕТИШ С ЕГО ВЕЛИЧИЕМ!
И сотрясала душу током дрожь,
Когда громил врагов в боях я лично,
Мне в душу женщина кривой вонзила нож!
И, чтобы до конца добить меня обидой,
Чтоб, словно тучи закружилась вдруг земля,
Смеялось панство, распаленное напитками.
За верность жён в палатке короля.
Подняв бокал, там пили все за верность,
Не забывая добавлять: «Виват!»
Им боль мою преумножать хотелось,
Хихикать. И, как лошадям поржать.
Отряд наш слышал грязь тех подлых слов,
Когда смеялись гады, злобой раскаляясь…
Пушкарь с джурой опять вздыхали. Снова
Богун хватал рукою саблю… И не раз!
В НОЧЬ ПЕРЕД БОЕМ ЭТО НАПРЯЖЕНЬЕ!
И, чтобы женщина сумела клин в нас вбить?
С такими лицами нам не помочь друг другу,
Такую мерзость нам не стоит ворошить!
Ведь ты же не напудренный панночек,
Чтоб вечно думать: «Люб ей или нет?»
Два сына у тебя! Ешё есть пара дочек,
Влюблённость – это им. Совсем не для тебя.
А ты, лишь только умерла их мать родная,
Привёл другую в дом, назвав женой.
Теперь достойно и спокойно принимай всё…
Или надеялся ты на приём иной?
Теперь твой сын бесчинствует от горя,
Деревни, села выжгла вновь орда.
А ты сидишь и говоришь с собою.
И думаешь о женщине. Беда!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 15
МАРШАЛОК ДВОРУ, НІЩО В КАПТАНІ.
Сказав би: вкрав я. При чім тут пані?
Сказав би: каюсь, моя вина.
А він лякаєсь: це все вона!
Ну хто ж тебе, сучий-пересучий сину,
да укусився б ти за язик,
питав про ту соромоту псину
твоїх нічних у мене позик?!
Чи тобі полегшало,
що на мене пальцями тицяють
від Дніпра аж по Віслу,
що Гелена підбитою птицею
побіч тебе на воротях повисла?!..
В ГОЛОВІ У МЕНЕ ЧОРНА КРУГОВЕРТЬ.
Я ж хіба наказував, щоб аж так, на смерть?
Кінь такий зелений, груддя з-під копит.
В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.
Ти ж такий удався, що як щось утнеш!
Сину мій Тимоше, ти добив мене ж!
То ти в очі туркам вилаєш іслам.
То ти пообсмалюєш бороди послам.
То ти в саме пекло лізеш у бою.
Що ж ти так ненавидів мачуху свою?!
А Я Ж ТЕБЕ ВЧИВ, ЩО КОБІТУ
НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВІТКОЮ.
Щоб ти ж мені виріс лицарем,
а не яким душевбогим.
Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою,
щоб не боса стояла перед Богом?..
Я ДОГАСАВ. Я ДОГАСИВ
цей біль, цю пристрасть, як жаринку.
Одне, що в Бога я просив —
щоб дав мені забуть цю жінку.
Вона була як слід змії
Як гріх з отрутою надпитий.
Я не ненавидів її.
Я був понижений і вбитий.
Я пив. Я мучився. Не спав.
Боявся посміху, як пастки.
Ось я такий і воював.
В мені було зерно поразки.
БО ЩО Ж ГЕТЬМАНСТВО 3 ТИМ ЙОГО ВЕЛИЧЧЯМ?
Високу душу теж стрясає дріж
Бо я стояв до ворога обличчям.
а жінка в спину застромила ніж.
А щоб мене добити вже образою.
щоб попливла в очах мені земля —
сміялось панство і пило мальвазію
за вірність жон в наметі короля
Піднявши келихи за вірність
вони кричали ще й: "Віват!"
Мойого болю безнемірність
їм закортіло блазнювать
Весь табір чув. Горлали ж до півночі.
Умисне брали гетьмана на глум.
Пушкар, Джеджалій одвертали очі.
Хапавсь за шаблю, аж білів, Богун.
В НІЧ ПЕРЕД БОЄМ ЩОБ ТАКА НАРУГА!
З таким лицем як стать під корогви?!
Та щоб якась там жінка недолуга! —
ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!
Ти ж не якийсь розніжений паночок,
щоб тільки й думать, люб ти чи не люб
Ти маєш двох синів. Дорослих маєш дочок.
Це їм пора любитись, брати шлюб
А ти, не встигла вмерти їхня мати
привів у дім ненависну чужу.
То що ж ти хочеш з того всього мати?
Ну от і маєш зраду та олжу.
Тепер твій син од горя бешкетує.
Квітучі села спалює орда.
А ти сидиш без війська, без шкатули.
Та ще й про жінку думаєш. Біда.
ID:
565387
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 09.03.2015 16:00:19
© дата внесення змiн: 09.03.2015 16:00:19
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
