Байдужий погляд втупила у місце,
Де в ритм гойдається занедбаний фотель.
Всім характерні помилки в житті цім,
Та душить біль, коли звернула погляд на старий,пошарпаний портфель.
Немов та клітка із ворожими птахами -
На волю просяться слова в листах,
Які недбало запхані жматками,
Здається, у портфелі тім вічність лежать.
Набратись сили і підвестись з ліжка,
Та клята старість вже забрала й ті.
Нестримно боляче дивитись у люстерце,
Де відображення немов чужі.
Набридло так лежати днями,
Наспівувати твою мелодію дурну,
Кулупатися у пам’яті , немов проваллі –
Душею вже не тут, а ще не йду…
Я так ненавиджу своє поблякле тіло,
Тремтячі руки і сиву косу.
Старість – це найстрашніше прокляття для жінки -
Життя в мені нема, а ще живу.
Я знаю, то вона у всьому винна.
Вона помстилась так мені…
Там криється моя провина,
Там моя слабість розбавлена у червоному вині.
Нехай і фотокартка під подушкою,
Нехай я плачу по ночам,
І , може, я покрила себе колись багнюкою.
Та надто сильно вірила твоїм очам.
З тобою накривалась щастям, наче ковдрою,
І цілу ніч я ніжилась коханням.
А сонце прорізало тіло променем -
Ранок заворожував своїм мовчанням.
Хіба я винна , що обрав мене,
Моїм обіймав надав перевагу?
Набридло за це картати себе…
Постійно жити у гіркому стражданні…
Чомусь згадала вечір на Подолі,
І ту кав’ярню , де зустріла я тебе.
Здається, щастя зачерпнула у свої долоні –
Та не знала, що скоро так воно піде…
Ми гуляли містом цілу ніч,
І розмовляли,розмовляли…
Ти не відводив від мене очей.
Під небом зоряним разом отак стояли.
А потім почалися ці листи.
Вона писала кожен день…
Боялася читати я тоді…
І почала ховати в цей портфель.
Занадто сильно я кохала,
Щоб покинути тебе,
Хоча і страшно було, коли вона писала…
Та знала я – ти лиш для мене…
Всі теплі, наче молоко слова,
Ти виливав у моє серце.
Вона була з твого минулого життя,
Вона була колись, а зараз я…
З тобою я не боялася її,
З тобою так затишно і тихо...
Колов у щоки светер твій,
А руки тримати твої, то була найбільша втіха.
Та не буває все так добре у житті,
Життя – то не дешева мелодрама,
Без горя в нім не бути ні одній душі.
Бо лиш так , відкривається перед очима панорама.
Липень. Сорок третій рік.
Від тебе ще немає звістки,
А вона не перестає присилати їх -
Засохлі чорні квіти , наче чиїсь кістки.
Здається, вперше посивіло пасмо,
Коли відчула постріл у душі…
Полилась кров червона, рясна
Я знала, не повернешся вже ти.
Життя втрачало сенс –
Постійний страх, тривоги.
А ще, так не вистачало тебе…
Безглузда війна розірвала з тобою дороги…
І вже не боялася її,
І вперше взяла лист читати.
Вона писала надто гарно, мов вірші…
Немов слова свої хотіла приспати:
« Я уявляю тебе…
Можливо, ти краща за мене.
Можливо, посміхаєшся уві сні,
І носиш шифонові сукні щоденно…
Готуєш сніданки йому, ніжно спераєшся на плечі.
Цілуєш і бавиш – даремно!
Ти не знаєш, що таке життя.
Не знаєш, що таке страждати…
Ти звикла жити просто так, кохати до забуття,
Гуляти по ночам , ні за що не переживати.
Тобі, напевно, діставалось завжди все,
Ти звикла, що весь світ лише для тебе,
І ніколи б в нім не розгляділа мене,
Бо надто в нім була мізерна.
Ти відібрала в мене все :
Мого чоловіка, мою мрію…
І ,наче брудом, кинула мені в лице –
Потоптане життя, змарновану надію!
Я ненавиджу тебе! І сподіваюсь , що ти зараз це читаєш.
Я проклинатиму тебе, допоки сил моїх вистачає.
Я знаю, вас розлучить життя, і ви не будите разом,
Бо він не твій, ти чуєш, ти – розбещене дитя,
Ти – демон, ти не ангел!
Я сподіваюсь, що страждатимеш ти завжди,
Так само,як страждаю я…
І знаєш, я писатиму щоденно,
Допоки буду я жива…»
Читати до кінця не стало сили,
Я зрозуміла, що вона була права.
Колись я зовсім жити не вміла,
Мені стало зле, запаморочилась голова…
Вона пермогла мене – це я відчувала,
Бо на страждання втрата прирікла мене…
Без нього в мене вже не буде щастя,
Без нього вже життя не те…
А зараз я нікчемна , стара й квола…
Цікаво,чи жива вона?
Листи вже давно мені не приходять…
І я згадала, що на дворі вже весна…
Так легко стало за весь час,
Напевно, вже пора до тебе…
Я знаю, ти по мене прийдеш,
Забереш мене до себе на небо.
«Бо небо лише для нас двох»,
Ти пам’ятаєш як говорив ці слова,
Цілував мої вуста і гладив руки.
Тепер, любий, навіки я твоя!
ID:
558367
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 09.02.2015 10:47:47
© дата внесення змiн: 09.02.2015 10:51:13
автор: Юлія Терен
Вкажіть причину вашої скарги
|
