Любив цар виїжджати з шиком -
Пани ошатні – ордени блищать,
Люд посміхається, вітає його криком:
Браво! І діти радісні з цукерками стоять…
Аж ген, у бік своє накинув око,
Побачив зовсім іншу він картину:
З насмішкою, з зневагою й жорстоко
Народ плювався, стоячи за тином.
Хто це такі? - гарцює цар у криці,
Чом не вітають нас вони отак?
-Та то – сусіди наші – українці,
-І Ви для них не цар, а просто так…
-У них своя, хоч схожа, інша мова…
-І на своїх царів вони плюють, -
-Тож краще не заводити розмови -
-Зламають тин і пику натовчуть!
З почутого цар ледь не обісрався:
Не може бути! Що то за країна!
Що за народ, що влади не боїться?
Народ – це бидло! Челядь і скотина!
Народ простий – звичайна купа гною!
В них цар – не цар… - не може того бути!
Ми завтра ж підемо на них війною!
Не хоче цар про мир нічого чути…
Підмовив дурнів двох – Захара і Гаврила –
Щоб у сусідів хати підпалили…
Дав їм смоли на чорне діло -
Щоб пекло там було! Щоб все згоріло!
Вогонь за тин швиденько перебрався -
Згорів палац, згорів у ньому цар…
І рятувать його ніхто не намагався…
Народу цар не треба – то ж тягар!
Непотріб то, скаженая собака,
Яка забула хто тут хазяЇ - но,
Вже скоро всім царам – буде ломака,
І вільна буде ненька-Україна!
