2.
Зараз
Н а дворі владарювала нічна осінь. Погода скинула свої робочі оберти, зняла напругу. Про це свідчило раптове похолодання. Ніч грозила видатись їм до біса холодною та ще й з дощем. Годинникова стрілка показувала початок нового дня. Про це оголосила сирена, чиє звучання в супроводі вітру розліталось над ними.
- Вони не повернулись – сказав Ігор – тепер пізно їх шукати.
- А раптом, щось сталось?! – не вгавала Ліза. – Ми повинні їх знайти.
- Де? – озвався Захарович – де, в біса ти їх шукатимеш? Ми не знаємо, куди саме вони пішли. Може ми самі потрапимо в засідку…
Договорити він не встиг. Вони автоматично попадали на підлогу. Реальної загрози не було, але звідки це міг знати той дух страху, що поволі розвіювався по кімнаті з залишками денного тепла. По всій місцевості прокотився далекий крик, наче на трибунах під час гри Львівських Карпат. Тільки от радісного «Гол!» не було. Кричав всього один.
- Божевільні – прошепотів Ігор, хоч відстань між ними була чимала – вони хочуть, щоб ми знали де вони.
Небо високо над лабіринтом прогриміло наче гармата. Погода грозила їм дощем.
- Він – поправила Ліза – він, не вони.
- Все трішки не так – поправив Захарович – вони хочуть показати, що не бояться нас.
***
За кілька десятків кілометрів публіка радісно загуділа. Наркотик, що вони так радісно колись прийняли, почав діяти. Вони не бачили різниці між людяністю і тваринністю. Лиця перетворились на оскал хижаків. Отрута йшла по венах, по м’язах, по нервових імпульсах, приносячи дозу ендорфінів прямо в мозок. Келихи з шампанським зникли зі столу і піднялись в верх. Дзенькіт скла. Атмосфера радості.
- За гарне полювання! – пролунав тост.
Камери тепер показували мисливців. Чомусь приз глядацьких симпатій все ж належав їм. Мало хто співчував тим нещасним, що хотіли прожити до світанку. Всі асоціювали себе з елемента лями, питали в себе чи вистачило б їм сили та сміливості бути там. І ніхто не хотів дізнатись відповіді.
Першим вийшов Псих. Він сам себе так назвав. Він ніколи не скрадався в тіні. Гарне тіло складення дозволяло йому швидко бігати, лазити і вбивати. Біла хокейна маска, майже як в Алхіміка. Стара біла гамівна сорочка з вкороченими рукавами. В руках в нього мачете. Він і видавав такі звуки.
За ним з’явились брати Романові. Чи це їхнє справжнє прізвище – ніхто не питав. І чи вони справді брати теж.
В бідному освітлені з ліхтарів, вони були наче привиди. Їх лиця – загримовані білою пудрою, з чорними колами під очима. Один з них вийшов у чорному костюмі з червоною краваткою. Голова лиса вкрита рубцями, вираз лиця байдужий, демонстрував, що він деінде, але не тут. Популярний образ «агента 47». Його так і називали. Не ім’я – лише цифра. На руках чорні рукавиці. Він йшов легко, наче на прогулянку. Тільки от в руці в нього був здоровий армійський ніж. На поясі намотана гаротта – тонка шовкова нитка, що міцніше за рибацькі снасті.
(*примітка автора – Агент 47, відомий також як Хітман, професійний кіллер, серійний вбивця. популярний герой однойменних комп’ютерних ігор)
Поряд його брат Нік. Він виглядає наче випускник якоїсь бізнес академії. Білі слакси, коричневий твідовий піджак. Під ними теплий светр, щоб не було холодно вночі. В нього акуратно зализане волосся, виражені скули та живий вираз лиця. Таких інколи можна зустріти на міських вулицях, з книжками, що віддалено нагадують Біблію. Вони зазвичай питають: «А ви вірите в Бога?». Відповідь спрогнозувати легко: або – або. Хтозна, може люди вибирали б компромісні варіанти, якби в таких людей в руках знаходився ніж м’ясника. Кількість віруючих точно б піднялась. Прямо як колись в середньовіччі…
За ними Скінхед. Армійські штани та чоботи. Біла майка, що відкривала тілу свастику та інші знаки пошани Гітлера і йому подібних. На лисому черепі жовта маска в вигляді смайлика. В м’язистій руці бейсбольна бита. Він постійно смикався, чи то від холоду, чи то від нетерпіння. Його голова вертілась в різні боки, в пошуках жертв. Хоч він і так знав, нікого й близько немає поруч.
Далі вийшли дівчата.
Низька руда в чорному латексному костюмі, який демонстрував її хлопчаче тіло. Її лице закривала біла хокейна маска. Вона йшла розслабленою ходою тримаючи на плечі сокиру, що такими користуються пожежники. Вона йшла поволі, але від нею несло смертю.
Далі вийшла білявка. На відміну від рудої подружки, вона не ховала лиця. Просто зробила контраст: неприродна білизна проти яскраво червоної помади на губах. Губи скривились в грайливій усмішці. Така не залишить байдужим нікого. Тіло, котрому позаздрили б навіть грецькі богині, прикрите лише коротеньким халатом медсестри. Біляве волосся зачесане назад. В тендітній руці вона недбало тягла биту, котра стукалась об землю.
Зал наповнився оплесками з боку чоловіків. Жіноча половина невдоволено прицмокнула губами, їм не подобалось, що стільки уваги приділено не їм, а тим двом.
Шестеро елементалів зупинилось прямо перед камерою. Вони не поспішаючи, щось обговорювали. Крім Рудої та Скінхеда всі виглядали якимось спокійними. А тоді просто розбрелись в різні сторони.
ID:
546526
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.12.2014 04:37:31
© дата внесення змiн: 26.12.2014 04:37:31
автор: Кайтім
Вкажіть причину вашої скарги
|
