сльози,немов гарячий чай,кудись поспішають,спадаючи з мого стомленого обличчя.світ вмить поділився на мій світ і невідому метушню навколо мене.вона кружляла,манила,чекала мене та я була байдужа до неї.байдужа я напевно була навіть до того спокою, якого часто навідую, до тиші яку скурювала разом із цигарками,і навіть до зірок які невпинно кричали по спокійним ночам про свої долі,я ніколи їх не чюла.напевно через те що і не слухала.не слухала.та вони почали зникати,немов гудзики відриватися від безкрайого шатра вечорів і летіти кудись геть,виконуючи найпрекрасніші бажання когось,але не мене.я потроху залишалася сама,та було байдуже,скидала все на те що життя немов зебра.та дарма.життя напевно така цікава гра,у яку я досі не навчилася грати,загубивши правила та поклавшись на свою голову та розум.та нажаль це тут ні до чього.програвавши щоразу,я зрозуміла що це немов рулетка.ти ніколи не знаєш що від неї очікувати,та завжди можеш залишитися ні з чим і з усім.та скількі я б не грала,скількі б душі та серця не віддавала все не так.можливо щось не так,хоча ні,це точно,але що?зірки все так само залишають мене по одинці на одинці.все так без питань залишає мене,навіть не попередивши,і зникає мов щастя.мов любов.мов життя.мов усе найпрекрасніше та найнестерпніше у всесвіті.і я,стоявши в епіцентрі цього коловороту,немов мале дитя стою,та незнаю куди подітись,куди піти та де розшукати правильні шляхи,як вибратися із цього всього? і кожне з цих питань все більше піддає вогню,щоб скипятити мені ті сльози,які немов гарячий чай,кудись поспішаючи,спадаюсь із мого стомленого обличчя.кудись поспішаючи.
