Бурхлива ніч. Вже місяць знемагає
і в озеро сідає неохоче,
личинку дня до ранку зберігає
під чорним і тяжким покровом ночі.
Зникає місяць у нічній тіснині...
Шугає вітер поштовхом порою –
у даль зітхання котить по рівнині,
біжить крізь листя, бавиться корою.
Почався дощ. Посипались краплини
і з квіткою ласкаво цілувались,
колись були це зоряні перлини,
що в озері блискучім відбивались.
Торкає крапля лист і вниз збігає,
на край листка, доріжкою твердою:
на мить одну тремтяча зависає
і, розтягнувшись, падає сльозою...
О, як прекрасний грому спів чудесний!
Під музику невпинну грому й бурі
спадає дощ живий з висот небесних
і грає на листків клавіатурі.
Трясе листки знемога невловима
на гілці, що сховалась таємниче,
там погляд боязливими очима,
там ніч рукою чорною нас кличе!..
José Santos Chocano
Noche de otoño
Noche turbia. La luna en su agonía
hunde entre el lago el último derroche,
guardando la crisálida del día
bajo la urna negra de la noche.
La luna se hunde entre la noche densa…
El viento sopla con extraño empuje.
Rueda un suspiro en la llanura inmensa;
brinca la hoja y la corteza cruje.
Llueve. Los goterones crepitantes,
que humedecen la flor con dulce halago,
lágrimas son de los luceros que antes
se reflejaban en el terso lago.
Cae en la hoja el goterón; y rueda,
y el mismo extremo de los filos toma:
ahí un instante retemblando queda:
y, alargándose luego, se desploma…
¡Oh qué rara es la música del trueno!
y esa también que de los cielos trae
la viva lluvia, que del alto seno
sobre el teclado de las hojas cae.
¡Cada hoja que tiembla en su quebranto,
allá, á lo lejos, sobre oculta rama,
mirada con los ojos del espanto,
es una mano negra que nos llama!...
