́Стоїть мати біля хати-виглядає сина,
І не зна сердешная, що вже дочекалась
Що постукала у двері вже лиха година,
І що скоро цілувати буде свого сина.
Цілувати востаннє, щоб запам’ятати
Як пахнуть його вуста, його рученята….
І вдихнути востаннє запах його тіла
Рідного, неживого, бо ховає сина…
Тихо скаже:
-Що ж Ви люди-вороженьки забрали найкраще?!
Чи не має у Вас мами?! Але я нізащо,
Не буду Вас проклинати…
Буду тихо свого сина в труні цілувати…
Буду гладить по голівці,
Зіжму рученята, поцілую тихо в очі,
що вже не відкриє,
І нехай його душа у небо порине!
А Ви нелюди жорстокі- бувайте здорові,
І ховайте свої руки, бо вони у крові…»
І поникла тихо мати біля свого сина
Ось така нелегка доля в тебе, Україно!
