Вона приходить до мене щодня. Я відчуваю її дотики і ніжні обійми. Не розумію, як муза може бути чоловічої статі. Здається, він може навіть розмовляти. Десь далеко у голові я чую його тихий,спокійний голос. « Я ніколи тебе не залишу» - і я прокидаюся у холодному поту. Ні, я його не боюся.. Просто дивно, що між нами занадто міцна стіна часу, але я його відчуваю. Як таке можливо? Здається, в ньому я бачу щось рідне і близьке мені…Ні імені, ні спогадів, ні фотографій.. Лише Муза.. Я називаю його В. Не знаю чому, але ця буква особливо відрізняється з-поміж інших у алфавіті.
Так, я дивна…Але ж у кожній людині є щось божевільне! А особливо у творчих людей, які годинами можуть займатись улюбленою справою. Нехай я дивна меланхоліка, але чомусь люблю заглядати людям у душі, вивчати їхні думки, проблеми та природу почуттів. У деякі моменти несвідомо перетворююсь на психолога і слухаю цікаві життєві історії. А ще я люблю каву і просто обожнюю читати. Ну й інколи малюю на вікні…Ну і звичайно у мене є В.
Він народився ще задовго до моєї появи. Я думала, що це ілюзія і плід уяви. Але ні… Це моя муза, частинка мого серця. Він живе в мені.
…І знову я прокидаюсь, жахливий сон примусив мене прокинутись… «Заспокойся, маленька, я тебе збережу»…Не покидай мене!
Вам і Вашій музі
