Зів`яне цвіт, згниє копиця сіна,
І рознесеться плач по всій землі.
Так зареве кохана Україна,
Сльозами тих, які іще малі.
Здіймуться руки, у мольбі до неї,
Щоб показала їм ліса й поля.
Немов частини від душі своєї,
Якими так пишалася земля.
Але не буде гір, не буде моря,
І линеться Дніпро за береги.
Спитають діти в України з горя:
"Чому батьки тебе не вберегли?"
Та не повірить Україна й слову,
А то і геть дітей не зрозуміє.
Вони ж забули солов`їну мову,
Це через нас, її народ, німіє.
Забудуть діти ким були раніше,
Й за що боролись, люто, козаки.
Із шабльою в руках, іще сильніше,
Щоб жили ми -вмирали залюбки.
Як із останніх сил, народ тримався,
Щоб вільною, назвати Україну!
Бувало що й життя свого лишався,
Та дух його, не кидав батьківщину.
Як ми посміли все це забувати?
Вже не простять цього нам небеса.
Як можна Україну не кохати,
Коли навколо нас така краса?
Ми не повинні більше відрікатись,
Від того ким ми є, і ким були.
Щоб наші діти знали як пишатись,
Країною, яку ми зберегли.
Дякую за вірш!Дуже гарно! 
