Я вкотре перечитую той вірш,
Який здається вирвався на волю,
Він не найкращий, але і не гірш,
Звучить за тих, що обминула доля.
«Червоний мак в колоссі золотім…»,
«Роси на лузі, що лягли в покоси…»,
«Життя з дитинства, що зову святим…»,
«Тепло людське, що внукам серце просить…».
І часто стає радісно в душі,
Старе згадаю, що було, як казка,
А інколи ховаюся в тиші
І прошу в Бога, хоч маленьку ласку…
Читаю вірші і у них учусь,
Навчаюся життя у себе й друзів,
Коли щасливий - радісно сміюсь,
Це благодатний час моїх ілюзій…
Гарно! Так, всі ми вчимося і в себе, і в друзів, виносимо щось цінне для власного досвіду. Тож хай не міліє натхнення, щоб було що почитати у кожного з нас!
Так, всі ми вчимося і в себе, і в друзів, виносимо щось цінне для власного досвіду. Тож хай не міліє натхнення, щоб було що почитати у кожного з нас! 
