В міському парку, у далекому краю асфальту. Серед сигналів, пилу і будинків брил, де поруч люд щасливо жив, росли дерева, трави, і кущі, і квіти…
А решту не згадаю – ніде правди діти. І не тому, що всіх не пам’ятаю, а просто описати не здолаю усіх, бо завжди все роблю наспіх. Отож.
Жили вони щасливо. Усі разом, великим миром. І кожен по - одинці. Раділи сонцю й дощовій хмаринці.
Трава шепоче і шумлять дерева, поміж кущів багато квіт рожевих, червоних, білих. Більше не сказати. Сила!!! Справжня краса. І… коли час для свята наставав, всі дружні мешканці великого міського парку гуляли з вечора до ранку. Гуртом забаву готували: співали, веселились, танцювали. І, навіть, тішився собі старий Пеньок. Щось бубонів, а що не взяти в толк.
Та в день один (занадто вже негожий) наднесло вітром з Заходу чи то зі Сходу, (а може з Півдня), грибів незнаних бісове насіння. Бо пояснити про своє коріння гриби чи не могли, чи не схотіли. Але до діла зразу приступили.
Вітались чемно, кланялися в пояс. Бажали щастя кожному, усім здоров’я. Щоб пояснити звідки їх несе, юрба грибів (читай насіння), пристойно попрохавши позвоління, до найстарішого іде.
Пень дивиться на всеє теє диво: йдуть ввічливо, вклоняються красиво! Уклінно повідають до Пенька: «Нас вітром занесло , як видно, не спроста. Ми хоч чужі Вам – але дуже нужні. Давайте обіймемося в знак дружби. Ми звичаї шануємо (й забави). Тому Вам повідомимо про справу. Ми там живемо, де ліси й поля. Де ні людьми, ні містом і не пахне зовсім. Оазис справжній. Рукотворний острів. І дозвіл просимо у Вас, щоби наблизити той час, як парк ваш стане велетенським лісом, мерщій підійдемо до Вас. І Вам докладно повімо, як ми усе владнаємо. Так, як в нас все є, а як воно було.»
Промовив Пень: «Та як же можна?! За діло братись подорожнім без відпочинку, без гостини. Не маємо на те причини! Ви відпочиньте, не баріться: сідайте вже і пригостіться!»
Гукнув синів, кущі і квіти, щоб не одним в траві сидіти…
Прекрасні квіти і вразливі поміж собою шепотіли, помітили щось підозріле в очах прибулих насінин. Та Пень махнув: «
-Ну й грець із ним! Хай відпочинуть і… спровадим,… А нам не стане не заваді хороша думка по світах. Бо де бував хоч хто із нас?
- Ой Ви забули, прошу пана, та ж наша квітка добре знана (й не одна)з давніх–давен в чужині в’яне. І в кожній (навіть) невеликій стороні, у тій далекій чужині, дерева наші і кущі у неабиякій ціні.
- Ну, цить уже. За стіл сідайте і гостей наших розважайте. Послухати за теє діло, де ліс і поле, мені мило.
Промовчимо, як в нас гуляють. Про це і так всі добре знають. Розваг й пісень спливає час. Втомились всі – то ж спати час. Листя й пелюстки облетіли. Сніги гілля теплом зігріли…Гостей, неначе, й слід простив.
Але, коли сніг відступив, прокинувсь Пень укритий весь,- «на Бога! Що воно за єресь!», - міцними, ширшими й малими, потворними, дуже блідими (як яблуня стара плодами) - в гості прибулими грибами.
Йому говорять: «Посміхніться. Мерщій навколо оберніться!».
Пень роззирається довкола…Немає квітів кольорових! Листків немає на гілках! Гриби повсюди – просто жах!
«Чого сумуєш, чоловіче?! Таким є ліс наш споконвіку. І людям нас не подолати. Про це тобі потрібно знати» - гриби радіють. Пень мовчить. А що йому тепер казати!? Було ту обережність мати, коли зібравсь за стіл сідати з новоприбулими гостями. І радитись тоді з квітками, кущами, кронами дерев. А що тепер!? Наш парк помер.
В далекім закуточку парку, маленька квітка, коли жарко, молила Сонце палко – палко: «Світ – ясне – Сонечко прийди, спаси – спаси нас від біди. Почуй мене, пошли проміння врятуй наш парк від злого тління.»
У небі синім ні хмаринки, всміхнулось Сонце до квітчини: «Сховайся поки що, мала. Я приберу лихий бур’ян. Годин за сім ( може вісім), міркую зовсім знищу плісень.»
Як відбувається – не знаю, а Небо всім допомагає, кому потрібна допомога, хто щиро просить її в Бога.
І я прохав. І я отримав.
Все, що хотів, Вам доповів.
Єдину річ іще додам, про що мій Пень в кінці згадав:
В майбутнє шлях – свою дорогу - не обирають без народу. Якщо ж ти - пень -, не знаєш роду, сидиш без діла цілий день, а потім каламутиш воду – настане час й тобі боятись і доведеться лікуватись, просити, каятись, молити, щоби з людьми у мирі жити.
ID:
460621
Рубрика: Поезія, Байка
дата надходження: 15.11.2013 02:44:38
© дата внесення змiн: 22.11.2013 01:47:59
автор: ABIV
Вкажіть причину вашої скарги
|