Треба брати людей за відлік,за початок,
сідати в останній вагон,
малювати антураж,не стираючи тон.
Не збитися з пантелику,
читати гарні книжки
від самотності не набратись лику.
Зізнаватись собі у простих речах.
Бути мужньою, не ховатись у тіні, у чужих плечах.
Попри вітер у спину та сильні дощі,
бути сильною,ховаючи краківський Вавель в осіннім плющі.
Не зірватись від туги, згадуючи те, що ти далеко.
Брати твої думки за одиницю виміру,
І писати у блокноті: «Будь обережною,Безпеко.»,
порушуючи закони природи.
Вивчати людську психологію,
ділячи всіх на царства,класи,породи.
Я втомилась писати про їх вади,їхню патологію.
І про свою в першу чергу.
Я обезсилена шукати твій погляд,
твою аналогію,
пам’ятаючи що ти далеко.
Мене доб’є ця осінь,проводячи свій огляд,
доб’є ще це фігове польське млеко
із присмаком якогось порошка.
І ще гірше стає з думкою: «Блін,чому ж ти так далеко?!»
Так, тобі не цікаво, те що я пишу,
ні мій безколірний фільм «Життя»,
який не порушує довкола мене тишу.
А знаєш не варто читати все те,що писала і пишу,
нехай відстань рве тільки мою тишу.
(c) Мері Benovski
