Сонце ще не зійшло,
а в країні Дурнів вже кипіла робота.
О. Толстой: «Буратіно»
В казках і дурням служить вовк скажений.
А тут – не спокушайсь і не вкради
ні з дому, ні з державної кишені.
І не чекай, що нібито завжди
за хвіст жар-птиці, що сковзнув із жмені,
дадуть ковток цілющої води.
Та все ж чудес чекаємо й донині,
хоч не тече у рот жива вода.
Ковтаємо сюжети диковинні,
в яких герої, що у всьому винні,
стають в пригоді, як прийде біда.
Воюють світ царевичі бідові,
але як справді дійде до біди,
то плаче на пеньку герой казковий,
а вовк на побігеньках, як завжди,
щоб десь-не-десь украсти щось безцінне,
у тридев’ятім царстві за калим
дістати дурню молоду царівну.
А десь в країні дурнів товсті стіни
довбає носом чесний Буратіно
із ключиком блискучим золотим.
А десь в селі спекла бабуся бублик,
мукичку позмітавши із засік,
а бублик теж дурненький, – скік, і втік...
І поки ті казки збереш у вузлик,
для всіх – ти соломинка на воді,
і черевик за тебе не утопне,
і булька тут-як-тут від сміху лопне...
І з ким же ти залишишся тоді?
Всі Аладіни на дурну зарплату
повідкривали кожен свій Сезам.
А нам – хоч на ядро, та – із гармати...
Лишається Мюнхгаузеном стати,
щоб кожен тяг себе за коси сам.
Та потайки звертаємось до себе:
«А нам достатньо крихти із долонь.
Радій, душе, та з небом камертонь.
Коли ж злетиш на килимі до неба,
все буде так, як добрим людям треба,
аби не згас казкових душ вогонь».
